Булгакав — киянин.. Він такий самий киянин, як є маріупольцем виплодок якогось бурята, що оселився в окупованому Маріуполі. Його батько приїхав сюди з Брянська, присланий у Київську духовну академію як колонізатор. Його завданням було цементування «російськості» на окупованих територіях. Тому захищати пам’ятник Булгакаву в Києві — це все одно, що захищати пам’ятник моторолі в Донецьку.
Для Булгакава українська державність була не вибором народу, а прикрим «геополітичним непорозумінням». Він щиро вірив, що його історична місія — відновити імперію, і з лютою ненавистю сприймав будь-які спроби українців заявити про самостійність. У його творах ви не знайдете жодного позитивного українського героя — лише тотальну дегуманізацію та карикатуризацію всього національного.
Але чи задумувались ви про інше? Одночасно з тим, як у Києві перебував цей ворожий елемент, тут жили і творили ті, кого згодом назвуть «Розстріляним відродженням»: Микола Зеров, Валер’ян Підмогильний, Лесь Курбас, Микола Куліш, Євген Плужник, Михайль Семенко, Михайло Драй-Хмара та інші. Поки Булгакав ностальгував за імперією та намагався реанімувати «великодержавний русскій мір», наші митці творили український модернізм. Це був потужний, енергійний стиль, що поєднував національне бароко з європейським авангардом. Їхній вектор був спрямований не на занюхану, відсталу Москву, а на Париж, Берлін та Рим.
Ця прірва між світоглядами найкраще простежується, якщо порівняти тексти про Київ. Для Булгакава Київ — це закритий простір «старих мешканців», який плюндрує «петлюрівська стихія» та «мужики в кучмах». Це місто, що вмирає разом з імперією. Натомість Валер’ян Підмогильний у романі «Місто» показує Київ як простір енергії та модернізації. Його герой, Степан Радченко, не скиглить за минулим, а поглиблює мовні знання, аби стати частиною нової української інтелігенції. Підмогильний втілює європейську ідею підкорення урбаністичного простору нацією, що народжується.
І це не було просто паралельне існування двох концепцій — українські митці намагалися дати бій «Булгакавщині». У лютому 1929 року делегація письменників, до якої входив Микола Куліш, висловила Сталіну протест проти п’єси «Дни Турбиных», що принижувала українців. Але диктатор став на бік Булгакава: імперський дух цього твору допомагав більшовикам приборкувати республіки під маскою «радянської єдності».
Лесь Курбас на пленумі 1929 року відкрито назвав таку політику «фальшивомонетництвом». Він розумів: тріумф Булгакава в Москві означає початок кінця для українського модерного проєкту. Для режиму «класовий ворог» Булгакав виявився ближчим і безпечнішим, ніж «європейський українець».
Саме в цьому й полягає провина Булгакава: його творчість та ідеологія стали тим фундаментом, на якому згодом була знищена ціла плеяда українських геніїв.
А потім, з нахабною посмішкою, захиснички Булгакава питають: Булгакав — єто глиба! А вот гдє ваші велікіє украінськіє пісатєлі?
Гдє… гдє… таки як ваш Булгакав своє життя поклали на те, щоб їх знищили в угоду русскому міру.
Місце цього українофоба — в пеклі, яке він возвеличував, а пам’ятника, в кращому випадку на росії, яку він так любив. До речі, там саме місце і його адвокатам: усім цим «любітєлям» руської культури, усіляким янамвалетовим та ладамлузіним. З першим у мене був ефір у 2022-му, якраз після Бучі. Він на серйозних щах переконував глядачів, що російська література нічому поганому не вчить і відмовлятися від неї не можна. Вчить. Вивчила ж такого …, як ти… А друга «захисниця» досі щиро не розуміє, де ж у Булгакава українофобія. Каже, що якщо в тексті є мова персонажів, то «нещітово».
От прям бачу як Афанасієвич плаче від любові до України, але все ж вкладає ці рядки в уста вигаданих ним же героїв:
«Я б вашего гетмана… за устройство этой миленькой Украины, повесил бы первым!» («Белая гвардия»)
«Кто терроризировал русское население этим гнусным языком, которого и на свете не существует? Гетман». («Белая гвардия»)
«Сволочь он, — с ненавистью продолжал Турбин, — ведь он же сам не говорит на этом проклятом языке!» («Белая гвардия»)
«В Киеве искусства нет, науки нет, ничего нет». ( «Киев-город»)
«Кто развел всю эту мразь с хвостами на головах?». («Белая гвардия»)