Це — щит.
Oh, yeah — real shit.
Заміна совєтської символіки на щиті «Родіни мать» (ніяка вона не «Батьківщина мати» — перекладати на українську совєтські топоніми, назви, символи — це цілковите знущання) на Тризуб — це максимальна крінжатіна.
Крінжатіна вартістю 700 тисяч євро.
Скульптура, яку побудували в Україні більшовики — сатанинський режим, що прийшов на зміну іншому сатанинському режиму — нацистській Німеччині — та знищив сотні історичних церковних альянсів і пам’яток Києва — має спільну естетику з багатьма монументами в різних країнах, яких торкнулася хвороба або окупація фашизмом. А народилася ця естетика в фашистській Італії часів диктатора Муссоліні.
Багато писали про те, що з демонтажем цього совєтського монументу можуть виникнути певні проблеми — і в самому процесі, і як наслідки для Києва (хоча, я не дуже в це вірю, враховуючи, які сьогодні існують технології; у 2015 теж казали, що прибрати совєтський герб зі щита неможливо з інженерної точки зору, а тепер-от прибирають таки).
Багато хто говорить і вважає, що це одороболо стало навіть одним із символів Києва (як і ставили собі за мету більшовики), і вони не хочуть його позбуватися. Саме тому за Тризуб на совєтському щиті проголувала більшість, коли проводили опитування. До речі, часто це ті самі люди, які до 24.02 вперто не переходили на українську мову з російської в соцмережах — до останнього трималися (часто — не свідомо!) за свої (вони є майже у всіх, травмованих совком та росією нас) колоніальні комплекси.
Я ще можу зрозуміти, коли хочуть залишити сам монумент (хоча я виступаю за повне його знесення), але ж ліпити наш священний український Тризуб на цей більшовистський щит — це максимальний shit!
«Родіна мать» — це типовий символ побєдобєсія. Задумали її в період застою у 1970-х, коли до влади в срср прийшов Брєжнєв, а в окупованій на той час Україні — його соратник, український манкурт (це як сьогодні Медведчук), русифікатор Щєрбіцкий.
Саме Брєжнєв започаткував у срср культ побєдобєсія, і на цій хвилі наліпив по всьому «союзу» безліч пам’ятників «вєлікой победє». У 1967-му «Родіна-мать» з’явилася у російському Сталінграді, а згодом — її (майже) копію зробили в Києві.
Кияни одразу прозвали той монумент «бабою». А ще її називали Вікторією Лєонідовною — на честь дружини Брежнєва.
Ця «баба», яка (на превеликий жаль) стала одним із символів Києва — може, і «мать» за «первинними ознаками», але зовсім не українська! За символікою вона нічим не відрізняється від пам’ятників радянським солдатам і чекістам, які з 2014 року (і зараз дуже активно) демонтують по всій Україні в рамках декомунізації.
Від пам’ятників леніну ця совєтська баба відрізняється тільки тим, що вона не персоніфікована — а отже, можна «перекласти» і «перефарбувати» — себто видати за «своє».
Перефарбовували подекуди, до речі, і пам’ятники леніну, ще до знесення, ліпили чуб та домальовували вишиванку з шароварами — максимальна крінжатіна, правда? Ліпити Український Герб на цей «shit» — по суті — те саме (а може, навіть гірше, бо Тризуб — наш національний символ).
А найбільше вкурвлює, що це все «свято» коштує 700 тисяч євро. Вгадайте, хто замовник? Звісно, наше улюблене Міністерство культури та інформаційної політики. Те саме, що його очільник — міністр русской культури в Україні Ткаченко не так давно ще не міг зрозуміти «Що нам зробив Суворов?».
700 тисяч євро. 28 мільйонів гривень. Це більше 2000 fpv дронів, або 240 снайперських гвинтівок, або 350 тепловізорів гарної якості. Те, що зараз так необхідно нашій армії, на що всі українці збирають по копійчині.
І немає ніякого символу в тому, щоб наліпити Тризуб на совєтську бабу — це максимальна пошлятина та марнотратство.
UPD. Бізнесам, які дають на це кошти — дякую за гроші на демонтаж сєрпа-молота.
Але Міністерству культури за Тризуб на совєтській бабі — ганьба!
——-
Я знала, що з моєю позицією щодо совєтської баби буде багато незгодних, я була готова до цього.
Як була готова до цього рік тому, коли писала про те саме. Я послідовна, принципова і з чіткою позицією, це багато кому не подобається, більше того — це бісить!)
Хтось називає це «емоційністю» чи «інфантильністю» — до цього я теж звикла, це найбільш очікувані «аргументи» в «дискусіях» з деякими людьми, коли змістовних аргументів немає.
Пригадую, як рік тому я мала схожі «дискусії» про знесення пушкіних. (А де зараз, до речі, всі ті защітнікі пушкіних, чому не відстоюють памʼятники йому?))
А ще декілька років тому — про перейменування вулиць, коли дехто розказував про те, що «какая разніца», як буде називатися вулиця, головне, щоб там світив ліхтар. Так думали багато людей і в Маріуполі, і в інших знищено-окупованих містах, де росія, на відміну від нас, не заграє з інакшою для неї культурою: вони зносять всі памʼятники нашим героям, всі символи, всі монументи, жертвам Голодомору тощо тощо.
Хтось ще любить маніпулювати цим: ми ж не хочемо бути схожими на них, то чому ж ми маємо все це зносити?
Це маніпуляція чистої води. Ми не можемо навіть теоретично бути схожими на них, бо ми — не окупанти і не колонізатори.
Мова про те, що окупанти не мають колоніальної хвороби та сентиментів до «історії» окупації та символів окупаційного режиму.
А ми — жертви та діти/нащадки жертв колоніального/окупаційного режиму — на жаль, маємо. Букет хвороб, комплексів та різного роду синдромів.
Щоб вилікувати їх — треба собі в них зізнатися і лікувати — а це не так просто, як здається на перший погляд.
А щоб перемогти у війні з росією (в багатовіковій війні) — треба позбутися всього російського — кажу про це давно і послідовно. І продовжуватиму це казати.