Зберіг би десятки тисяч життів наших людей, критичну інфраструктуру, житло, майно…
Далі ще гірше буде.
Бо не покаране зло породжує ще більше зло.
Це так, невеличке доповнення до попередніх дописів на цю тему.
.
Найстрашніше в усій цій історії навіть не те, що коло навколо президента стає все тіснішим.
Єрмак. Мудра. Тепер Генпрокуратура. Міндіч, Цукерман, кооператив «Династія». На плівках — якісь Кирили, Вови, Давиди. І дивовижна кількість людей, голосів та зв’язків, яких у нас традиційно ніяк не можуть встановити.
Ну не можуть — і все. Країна велика, людей багато. Спробуй знайди. Але я зараз навіть не про прізвища. Я про державу. Бо, шановні, ми перетворилися на якусь грьобану монархію. Причому давайте не плутати монархію здорової людини з монархією хворої людини.
Ми взагалі забули, що таке державні інституції і навіщо вони потрібні. Україна — парламентсько-президентська республіка. Президент тут не цар і не генеральний директор ТОВ «Україна». У нас є парламент, виконавча влада, судова влада. І вся ця конструкція існує саме для того, щоб влада не концентрувалася в одних руках.
А що маємо де-факто? Верховна Рада давно втратила суб’єктність. Спустили законопроєкт — зібрали голоси — натиснули кнопки. Виконавча влада — це п’ять-шість «ефективних менеджерів», яких роками переставляють із одного крісла в інше. Не впорався тут? Нічого. Спробуєш себе в іншому міністерстві. Головне — ефективний.
Про незалежність судової системи навіть не починатиму. Тут чорний гумор уже не справляється. І тепер — Генпрокуратура.
А тут календар просто прекрасний.
1 вересня президент Зеленський заявляє, що треба посилити кримінальну відповідальність за шахрайські кол-центри: «Всі організатори кол-центрів повинні відповідати». 2 вересня президентські законопроєкти справді реєструють у Верховній Раді.
І буквально за кілька днів НАБУ приходить в Офіс Генерального прокурора у справі про ті самі шахрайські кол-центри. Ну що тут скажеш.
Головне в розслідуванні — не вийти самим на себе.
І все-таки навіть це не найстрашніше.
Найстрашніше — що ми втратили суб’єктність державних інституцій. Парламент — не суб’єктний. Уряд — не суб’єктний. Про суди вже сказала. Реальна політична влада дедалі більше концентрується навколо однієї людини та її Офісу.
Де-юре — парламентсько-президентська республіка. Де-факто — грьобана монархія.
І мене вже навіть не так цікавить, хто буде наступним на плівках і наскільки близько чергове розслідування підійде до Банкової.
Мене цікавить інше. Якщо завтра забрати з цієї конструкції одну людину та її Офіс — які державні інституції залишаться здатними працювати самостійно? Оце і є справжня криза.
Не криза прізвищ. Не криза чергових плівок. І навіть не черговий корупційний скандал. Це криза державних інституцій.
Так, сьогодні суб’єктність демонструє НАБУ. І я дуже хочу вірити, що це суб’єктність незалежної української інституції. Чи тільки їхня це суб’єктність і чи немає в цій партії значно доросліших гравців — не знаю. Побачимо.
Але нормальна держава не може триматися на одній людині. Чиновника можна звільнити. Корупціонера — посадити. Уряд — змінити. Президентів — переобрати. А от відновити інституції, які роками відучували бути суб’єктними, набагато складніше.
І все це відбувається в країні, яка захлинається кров’ю. Де військові віддають життя. Де люди скидаються по сто гривень на машини, дрони й РЕБи. Де ми щодня когось ховаємо.
А потім відкриваєш оприлюднені матеріали НАБУ і чуєш фразу одного з фігурантів: « Єбать — так королеву, красти — так мільйон».