Маю власну думку. І висловлю її.
Реакція на звільнення Головнокомандувача – це реакція не лише на події з персоною військового посадовця.
Намагання зеленої цвілі і московсько-оманських агентів звільнити військового лідера – це не просто управлінське рішення.
Це протистояння, яке нам нав’язували майже п’ять зелених років, і яке тепер набуло вседержавного, всеукраїнського значення і масштабу. Тепер вже – перемога або смерть.
Це протистояння тих, хто по виклику сильних світу цього розважав Януковощів у персональних лазнях і саунах, ресторанах і загородних маєтках. Тих, хто шуткував про «ебонітові палички». Проти тих, хто виходив на Майдан, а до цього на студентські страйки і акції «Кучму – геть!».
Це протистояння тих, хто веселив сепарів у вже окупованій Горлівці і давав інтерв’ю: «Мы должны максимально шатать власть». Проти тих, закатованих, які не давали зривати українські прапори у Горлівці і Донецьку, Слов’янську і Краматорську.
Це протистояння багатократних ухилянтів і тих, хто йшов у військкомати у 2014-му і 2022-му.
Це протистояння тих, хто пускав слину про «перелом у війні» через 2-3 місяці, про виснаження і загибель РФії, про квиток до Криму-2023 і каву на кримському узбережжі. Проти тих, хто потом і кров’ю утримує метри і сантиметри української землі, відступає і атакує, заслоняючи собою мою країну.
Це протистояння тих, хто у підтяжках з написом POHUI виходив на політичні дебати. Хто казав «про@балі» на Чонгарську і Маріупольську катастрофу. Проти добровольців і мобілізованих, проти тих, кому не pohui.
Це протистояння тих, хто під час миру і війни виводив бабло в офшори, скупляв елітну нерухомість за кордоном і хизувався у платтячках і елегантних костюмах ціною у Джавелін. Проти тих, хто свої великі і маленькі статки донатив на ЗеСеУ.
Це протистояння тих хто переконував, що все одно, яку назву має вулиця, якщо вона добре освітлена і що все одно, якою мовою розмовляти. Проти тих, кого за цю мову вбивали і піддавали тортурам.
Це протистояння тих, обсипаних званнями і нагородами за заслуги, які дуже бояться що їх вб’є снайпер. Які у тероборону записуються заочно і дистанційно. З-за кордону. Проти тих, хто іде на війну, маючи десяток хвороб і трьох дітей. Хто немає жодних нагород і заслуг. Крім однієї – він захищає Батьківщину.
Це протистояння тих, хто херачив вино і грав в теніс у бункері у перші дні війни. Проти вже загиблих ірпінців і бучанців, маріупольців і херсонців.
Це протистояння тих хто з 2014 року співав «пиришки-пупиришки», «крєпкіє арєшки», «шльопки і тапки», а у 2022 році оголосив себе істинним українцем. Проти Василя Сліпака, Андрія Хливнюка, Тараса Тополі і сотень воюючих артистів, багато з яких вже загинули.
Протистояння «державників», які тихо «пішли в ліс» на посади послів і послиць разом з новим контингентом – керівниками еротичних мастер-класів та ескорт-моделей. Проти тих, хто відстоює Україну по всьому світу.
Це протистояння тих, хто під час війни краде останнє проти тих, хто віддає останнє.
Протистояння тих, хто маючи не аби яке службове становище, п’яний в хлам, керуючи автівкою, вбиває на блок-посту військового. Протистояння проти тих, хто з 2014-го року стоїть на блокпостах.
Протистояння випускників трускавецької школи найманих ідіотів проти свідомих партійців, які захищають ідеї партії з автоматом в руках.
Протистояння міністра, який не приховує що він дебіл проти воюючого Луценка і Омеляна.
Протистояння тих, хто за місяць до війни, замість готувати державу до оборони – бухав в Буковелі. Проти тих, хто сьогодні у полоні і безвісти пропав.
Протистояння тих, хто заглядав Путіну в очі і інші місця. Проти тих хто кричав «Путін –
#у#ло»!
Це протистояння тих, для кого Україна – це «актриса из немецких фильмов для взрослых, готовая принять в любом количестве с любой стороны». Проти тих, хто співав і співає «А ми нашу славну Україну підіймемо!».
Мені страшно думати про те, що дехто хоче перетворити протистояння на внутрішню війну. Політичну, ідеологічну. І не тільки.
Мені страшно. За себе і країну. За можливо останній про#@баний шанс стати українцем.
Ваш Don.