Росіяни, коли окуповують українські міста — позбавляються всього українського.
Тож, простий тест на те, що українське, а що ні:
Чи знесли б росіяни памʼятник Бандері, Петлюрі, Міхновському, Стусу, воїнам ОУН, УПА, АТО, ЗСУ, героям Крут, жертвам Голодомору, Сандармоху та Розстріляного Відродження?
Звісно — так. Бо це — справжня українська історія і памʼять, яку вони спаплюжили і якої вони хочуть нас позбавити.
Чи знесли б росіяни памʼятники Булгакову, Єкатєріні, Суворову, чєкістам, Родіну-мать?
Звісно — ні. Бо це — їхня історія, геноцидна історія окупації, знищення та русифікації України.
Дехто скаже: а от памʼятники Шевченку, Гоголю та іншим українським письменникам вони не зносять.
Я відповім, чому: тому що є українські митці, яких вони встигли/змогли штучно «русифікувати» (видати за «своє»). Когось частково (зросійщили (як їм здавалось!), та не зламали) — як Шевченка, чи як Тичину (не зросійщили та зламали). Когось — тотально (зросійщили та зламали) — як Гоголя.
А когось і зросійщувати не треба було — як Булгакова — бо (він і так — «свій») його абсолютно російська родина була заслана до України з метою зросійщення українців, а народження Міхаіла Булгакова в родині українофобів-імперців-рпц-шників-пропаґандистів в Києві не зробило з нього українця.
До речі, вони (акулячий корм) вже розказують у своїй пропаґанді, що Шевченко писав здебільшого на русском, а Гоголь взагалі не знав української мови. Як зручно — зробити з українських письменників зросійщених малоросів-русофілів, навіть якщо в житті вони ними так і не стали: фізично, лексично, або ментально. Це одна з їхніх технологій, одна із спецоперацій зі зросійщення та викривлення історії української культури.
«Булгаков — украінскій пісатєль» — це теж російська технологія — зі зросійщення та одурення українців. Мовляв, бачте, це ж кієвскій пісатєль, он же роділся в Кієвє і так єго любіл, і даже о ньом пісал (до того, як не переїхал до Москви, якраз у розпал масових вбивств української інтелігенції). А так як він кієвскій пісатєль і пісал на русском — значіт Кієв — русскій город і вообщє ми одін народ — русскіє. (Час вже перейменувати Україну в Русь-Україну, натє вам Арєстовіча, он вам расскажет, как надо жить, і про вашу «малєнькую культуру» бєз Булгакова тоже. Дайтє єму в помощь Діму Бикова — пусть включітся в работу).
Так само і «Батьківщина-мати» — спецоперація з «перефарбовування» «Родіни-мать» — брєжневського, чєкістського, совєтського, естетично фашистського символа побєдобєсія.
Думаю, зараз йде ще одна спецоперація — «зберегти в будь-який спосіб» це одоробло — хоч би й Тризуб на нього наліпити («повернемося — приберемо»), головне — не зносити! І багато цілком притомних українців повелися на це, тому що це історія (технологія) про емоції і образи, які формуються з дитинства (особливо з совєтского дитинства, коли твій улюблений «празднік» це «Дєнь Побєди», а «Родіна-мать» — це «символ Києва», бо ти з народження не бачив Київ іншим — небільшовитським). «Краснєнько» — як сказав був із сумом Єльцин, побачивши, як Путін повертає (змінивши слова) гімн совєтского союзу, щойно прийшовши до влади. От і я, кожного разу, проїжджаючи повз «баби» думаю: досі краснєнько (так само краснєнько воно й залишиться, змінивши герб).
Отже, інколи, коли вагаєтеся, чи вважати щось українським, чи нормальним до споживання в Україні (як-от Цоя ще, наприклад), пройдіть подумки такий простий тест: а чи оспівують це росіяни, чи вони це співають, чи залишають як СВОЮ пам’ять, коли захоплюють українські міста, і чи захоплюються вони цим?
І якщо відповіть «так» — позбавляйтеся цього, цурайтеся, знищуйте.
Доки вони знову не прийшли все це «освобождать», знищуючи вас.