Напишу без соплів і зайвого пафосу.
По-перше, я категорично проти оцих тупих аватарок «я учасник державного перевороту».
Бо це не гумор, а підігравання російський пропаганді і шарікову в шкірянці Ренату Кузьміну, який просуває ідею перевертання історії з ніг на голову.
По-друге, я проти оцих ідіотських «можемо ще раз показати». Що показати? Що двічі люди поставлені на найвищі щаблі влади злили усе в унітаз? За баленсіагу і кумання з деркачами, ставицькими і медведчуками? Чи хтось із тих, хто 21 лютого 2014 року побіг по крові за посадами, вибачився сьогодні перед родинами Небесної сотні за продані справи? І за реванш тих, хто з піною біля рота хоче все повернути взад.
Вибачте мами і батьки, вибачте діти тих, хто загинув під час Революції Гідності. Ваші рідні герої, а ми дурні, що не проконтролювали, що роблять ті, хто випадково лишився на господарстві. Поки інші самооборонці і волонтери пішли воювати на фронт. Бо на той час це було важливіше. Здавалось, що ті, хто на господарстві — не реанімують Медведчука з Портновим. Але ні.
У мене немає селфі із Майдану.
Але лишилась звичка пити багато міцної кави і обходити за можливості Інститутську стороною. Бо я як і 20 лютого не можу стримувати сльози біля тих лип.
Для мене Майдан почався не із парасольок і ходіння там жінки Льовочкіна.
Він почався із ненависті в очах рядових майданівців. Люті до несправедливості. Такого правильного інстинкту — чортів не просто наздогнати, а порубати їх на фарш. Я не забуду ранок, коли вбили Нігояна і Жізнєвского. Коли 18 лютого уже почалися криваві бої і незнайомий чоловік з закривавленим оком на барикаді кричав мені: «Дівчино, благаю, тікайте. Тут небезпечно. Ми якось тут самі».
Коли у вікнах готелю «Україна» я побачила як накривають білими простинями загиблих — в мені щось змінилось. І я відтоді точно знаю, що є речі, у яких не може бути компромісів. І зшивання чудища Франкенштейна — мертвого і живого.
Є трошки символізму, що обидва Майдани починались 21 листопада, дня архистратига Михаїла. Це покровитель війська і лицарів. У нас на Сумщині з глибоким козацьким корінням це один з улюблених персонажів. Він переміг сатану, скинувши його та інших занепалих духів із небес. Озброєний мечем, він стоїть на сторожі воріт раю. Ніхто не спасеться із чортів від його стріл і його меча. Як каже моя бабуся: «убити ворога не гріх, хомою бути гірше». Хома тут у значенні тюхтій, якого всі копають.
Тому нам не аватарки «я учасник державного перевороту треба», а меч і стріли. І нарешті позбутися оцієї толерантності до ворогів, яка шкодить усі 30 років.
Окремо, кожному треба знайти свою місію і свою справу. Кожен культурний проект, кожне історичне, інтелектуальне просвітництво — оце те, що має бути зараз замість соплей і тупого пафосу.
Добро завжди програє, якщо воно без кулаків і без глибоко розуміння, хто я є. Час наростити м’язи і прокачати інтелект. Цього люцифери доморощені бояться найбільше.
Зеленський не має морального права вітати українців з Революцією Гідності.
Бо «гідність» і «бенін шут» — це антоніми
Не має права, бо стояв по той бік барикад
Не має права, бо випустив вбивць Героїв
Зрештою, не має права, бо він і сильна Україна — це теж антоніми
Вітаю тих, для кого гідність — це частина «я». Хто не проміняв Україну, пам’ять, свободу на гундосіння клоуна, байки про тарифи і дішову ковбасу
Впевнений, що іскри в наших серцях змусять той вогонь палати знову, що очистить Україну від погані
Зі святом, українці!
Ми — українці! Сильні духом та вільні, на своїй землі. Ми століттями хотіли жити та творити, мати своє та йти вперед. Обирали свою українську та європейську Україну!
Ми не могли жити в неволі під російсько-радянським ярмом, під несвободою та кулями брехні, які проеизували наші серця і душі. Ми хотіли своєї держави та Незалежності.
Так почалась і Революція Гідності.
Вже 7 років назад.
Не маленька дата.
7 років минуло досить швидко. Досить для того, щоб переосмислити та усвідомити. Підбити підсумки та планувати подальше життя.
Наступні місяці нас чекають потужні виклики. Історія повторюється, якщо ми не вивчаємо її уроків. Історія здатна піднімати на вершину й кидати на глибоке дно.
Так може бути й з Україною. Знову. Ще раз. І за це варто добре думати й робити все щоб цього не сталося.
7 років назад, наші хлопці та дівчата, наші українці стали на захист своєї країни і свого народу. Багато з них загинуло у лютому 2014, а потім на страшній російсько-українській війні, яка триває і досі.
Сьогодні той день, коли варто вшанувати, згадати і не дати бути забутими. Ніколи. Це наш обов’язок і наше завдання на все життя.
Слава Україні! Героям Слава!