Повстання за незалежність

Коли сьогодні згадують Майдан, говорять перш за все про його «цінності» — якийсь перелік побажань і надій, які об’єднували учасників протесту. І ще про владу, яка «прийшла на крові» і забула про ці «цінності».

І ще про жертви — невже вони були марні? Такі коментарі численні, але що за ними стоїть? Що взагалі таке цінності Майдану?

Так, на засіданнях Ради Майдану ми намагалися сформулювати ці цінності. Але потрібно розуміти, що у кожного учасника протестів вони були своїми. Що взагалі могло об’єднати українського радикального націоналіста з Самбора, прихильника гасла «Україна для українців», київського інтелігента єврейського походження, кримськотатарського активіста з Судака, російськомовного студента з Вінниці, україномовного безробітного з Черкас і олігарха з берегів Женевського озера?

Ось що? Європейські цінності? Але багато учасників Майдану зовсім не хотіли, щоб Україна була частиною Євросоюзу, їхні уявлення про майбутнє країни скоріше були близькі до укладу, збудованого в Росії або просто до національних режимів довоєнних часів.

Національне відродження? Але багато російськомовних прихильників Майдану абсолютно не цікавилися — і зараз не цікавляться — українською культурою і мовою, їх ідеал — «поліпшена Росія», демократична і багата, а по-українськи нехай говорять у Львові і в селі.

Боротьба з олігархами? Але самі «олігархи», нехай і не всі, були активними учасниками і спонсорами протестного руху.

Реформи? Але їх зовсім по-різному розуміли безробітний з Черкас, студент з Вінниці і олігарх з берегів Женевського озера. Як бачимо, ніяких універсальних цінностей Майдану не було і бути не могло.

Але що тоді зібрало всіх цих людей разом? Що змусило мене самого стояти на сцені Майдану поруч з Олегом Тягнибоком та іншими активістами «Свободи» і що дозволило Олегу стояти поруч зі мною?

Україна. Єдина цінність Майдану.

З моменту появи Віктора Януковича в українській політиці багатьох з нас не полишало відчуття, що його справжня політична програма — це дорога в Росію. Він цього і не приховував особливо. Я добре пам’ятаю, як після виступу на одному з політичних шоу з промовою про важливість європейської інтеграції — справа йшла до виборів 2010 року — він запитав мене в рекламній паузі — «але ти-то розумієш, що наше майбутнє разом з Росією?». Для нього це було так природно, що він вважав: це загальна думка «нормальних» людей. Розмови про Європу — маскування заради грошей.

Всі дії Януковича на посаді президента переконували: він не просто будує Україну путінського зразка, а готується до здачі країни. Харківські угоди, росіяни в силових відомствах, закон Ківалова-Колесніченка… На цьому тлі угода про асоціацію з Євросоюзом здавалася природним запобіжником від втрати незалежності.

Перший дзвінок пролунав, коли влада від цієї угоди відмовилася. Але коли вона застосувала силу, стало очевидно: якщо не зупинити її сьогодні, завтра може бути пізно. Тому що таким же чином можуть бути придушені будь-які спроби зупинити ліквідацію України та перетворення її в путінський сателіт, таку собі велику Білорусь.

І почалося повстання за незалежність. Саме прагнення відстояти Україну і об’єднало всіх учасників протесту — дуже різних людей з нерідко протилежними уявленнями про майбутнє країни. Але кожен розумів: не буде України — і ніякого майбутнього у неї теж не буде. Майбутнє буде тільки у Путіна і його співгромадян-шовіністів. А у нас — ні.

Саме тому підтримка Майдану була більше там, де на Українську державу дивилися як на цінність — свідомо на заході, інтуїтивно в центрі країни. І менше там, де вона продовжувала сприйматися як перейменована УРСР.

Саме тому після перемоги Майдану — успішного повстання за незалежність — Росія напала на Україну. Росіяни так і не пробачили нам бажання жити в самостійній країні. Це своє бажання — ціною загибелі людей на Майдані, ціною війни — ми відстояли.

Але тепер треба буде вирішити, якою вона буде насправді, наша Україна.

Віталій Портников

P.S.  Кто развязал бойню на Майдане? Кому и зачем понадобилось провоцировать расстрелы? Министерство обороны Российской федерации наградило специальной медалью «За возвращение Крыма» тысячи российских военных, сотни украинских предателей, более 300 журналистов российских СМИ.

Для всех непонятливых и не рассуждающих, для всех, кто думает, что майдановцы сами себя перестреляли, сами провоцировали, что нападали на беззащитный «беркут», что это грузины и американцы стреляли, Минобороны РФ специально указало дату начала военной операции по возвращению Крыма: 20 февраля 2014-го года.

В этот день в Крыму не было никаких демонстраций, никаких «зеленых человечков», никаких «ополченцев», «казаков», никто и не заикался ни о каких «референдумах», а в Межигорье находился законный на тот момент президент Виктор Янукович — который покинул территорию Украины только 22 февраля. Однако Российская федерация уже начала военную операцию по захвату Крыма.

Операция началась в Киеве, с расстрелов на Майдане, с попытки полного развала и уничтожения украинского государства. И тот, кто говорит, что Россия не виновата, может также потребовать себе вот эту медаль. 20 февраля 2014-го года — день начала российско-украинской войны.

Юрий Бутусов