У світлі роздумів м. Онуфрія про важку долю вступника до семінарії в радянський час та покладання провини на Україну, яка нібито його відкинула, а от Росія — прийняла, слід для не дуже обізнаної аудиторії дати кілька пояснень. Вони ґрунтуються на знаннях історії, фактах, документах і свідченнях. Не буду обтяжувати текст, бо він призначений для загального уявлення щодо предмету, але всі твердження тут можна довести посиланнями.
РПЦ в СРСР була легально існуючою організацією, яка перебувала під особливим наглядом держави. Бо знищити Церкву держава не змогла, хоча бажала, тож вона її максимально обмежувала та прагнула її деградації.
Чудово розуміючи роль підготовки кадрів, держава дуже уважно слідкувала за навчальними закладами РПЦ.
Під час хрущовської хвилі гонінь багато з них (наприклад Київська і Волинська семінарії) були закриті. Лишилося три: в Одесі, Ленінграді та Загорську (під Москвою).
Система вступу до семінарій була відточена так, щоби максимально відсівати бажаючих, пропускати менш здібних, виявляти нелояльних до держави.
Перший етап — рекомендація. Не всякий священик наважився би рекомендувати особу, через яку у нього можуть бути проблеми.
Другий етап — подача документів. Відразу після цього всі документи потрапляли до кураторів від держави. За лінією Ради у справах релігій та КДБ на місця проживання вступників направлялися запити щодо роботи з відсіву кандидатів. Їх всіляко відмовляли від «поповського навчання».
На цьому ж етапі відсівалися максимально ті, хто був «небезпечний» за формальними ознаками. Наявність вищої освіти, участь у комсомолі, тощо — вважалися негативними факторами. Бо не може освічена, культурна радянська молода людина стати священиком — так вважала держава і робила все, щоби освітній та культурний рівень вступників був відповідний уявленням про релігію, як про заповідник забобонів для безграмотних бабок.
Якщо все ж попередні кола відсіву вступник проходив і долав іспити — то був ще механізм «прописки». Тобто вступник міг здати іспит, бути зарахованим. Але якщо держава (з санкції КДБ) не дозволить прописку — студент просто не міг навчатися і мусив полишити школу (або йти на заочне навчання, яке теж було ускладнене).
Ті, хто знали про це сито, намагалися максимально себе убезпечити. Подавали документи в останні дні перед завершенням строку (щоби у держави було менше часу на дослідження). Після подачі не поверталися додому за місцем прописки, а їхали десь (наприклад до родичів чи знайомих), щоби складніше їх було знайти.
Окремо слід відзначити, що нічого реально «українського», окрім місця розташування, у Одеської семінарії не було. Вона була така ж «українська», як Компартія України.
І останній штрих перед висновками. Після вступу всі студенти проходили ще одне сито, коли їх перевіряли на здатність співпрацювати з державою. Інформатори КДБ з числа викладачів та студентів давали характеристики. Потім спеціальні уповноважені проводили конфіденційні бесіди. На основі цього відбувалася подальша класифікація — хтось виявлявся здібним до «співпраці», хтось — ні. Від цього залежало сприяння чи протидія з боку КГБ в подальшій кар’єрі.
Отже, якщо реконструювати долю Ореста Березовського, то швидше за все він не пройшов державне «сито» в Одесі за формальними ознаками. Наявність певного роду освіти, можливо виявлені містичні схильності (влада підозріло ставилася до «ідейних віруючих, схильних до містицизму», бо вважала їх небезпечними противниками державного атеїзму) — все це могло бути причиною відсіву.
Але хтось міг дати Оресту пораду, що слід зробити, щоби все ж поступити. І він робить другу спробу поступати вже до Московської семінарії та проходить там «сито».
Тут можуть бути лише припущення. Враховуючи практику співбесід можливо саме на цьому етапі Орест і радянська держава знайшли точки порозуміння. Держава побачила, що формальні ознаки, які її непокоїли — лише формальні, а загалом людна він цілком адекватна для тих завдань, які перед ним держава може поставити.
Тройце-Сергієва Лавра в СРСР відігравала роль «вітрини релігії» для іноземних делегацій, яка стала особливо актуальною після початку екуменічних контактів (1960-і роки). Тож до складу монахів ТСЛ на постійній основі могли потрапити лише доволі перевірені.
А зробити кар’єру, дійшовши від послушника до благочинного (другої особи в монастирі), як це сталося з Орестом-Онуфрієм, міг лише той, кому держава справді довіряла.