Для мене фото президента з українськими біженками у Чехії – одне з найсумніших фото цієї великої війни.
Щоб передати весь біль цієї війни не обов’язково знімати страшні рани і понівечені людські тіла. Хороший фотограф знімає понівечені людські душі, коли через усмішки героїв на фото, ти бачиш біль втрати близьких людей, дому, втрати всього свого колишнього щасливого життя.
Жінки так туляться до президента не тому, що вони його так люблять, а тому що він для них уособлює Україну – рідну землю, яку вони втратили. І надію. Надію, що, можливо, колись, вони повернуться. А може й ні.
І від цього «може й ні», яке, з кожним роком вимушеної еміграції, перетворюється в «НАПЕВНЕ, НІ!», це фото є таким сумним. Бо більшість українських біженців від війни не повернуться вже ніколи. Немає куди повертатися. Майже 20% території окуповано.
Для мене це фото – нагадування, що українська держава не виконала свою головну місію: не захистила своїх громадян.
Звичайно, ні Україна, ні керівництво України не є відповідальними за війну. Війна – це виключна відповідальність російського народу і путіна, який виконав волю свого народу. Це не обговорюється. Тут не може бути ніяких дискусій. Виключна відповідальність на них.
Але Україна Зеленського не змогла захистити свій народ. Не мала ні плану А, ні плану Б, взагалі жодних планів захистити свій народ не було. Тільки армія на свій страх і ризик, незаконно (вдумайтеся, НЕЗАКОННО, без наказу!!) розгорнулася до оборони і це спасло від окупації всю країну.
Ті очі жінок в Чехії, повні надії і болю, мали б снитися кожну ніч відповідальним за безпеку українців. Мільйони людей, які втратили все, мали б приходити до них щоночі і питати: а де ти був, коли нас вбивали, ґвалтували, катували? Де ти був, коли мільйони людей покинули домівки? Де ти був??
Я не знаю, чи буде ця війна уроком для нащадків. Практика показує, що історія нічому не вчить. Але таких зустрічей президента України з біженцями з України не повинно бути ніколи. Інакше ми просто не маємо права існувати, як держава. Бо основна функція держави не збирати податки і платити з них зарплати чиновникам і депутатам, а захищати свій народ.
Дивно і страшно від ідеалізації позитивними блогерами фотографії Зеленського і українок-біженок, які вимушені були втікати від війни, а тепер працювати на чужині прибиральницями.
Насправді це страшна фотографія, яка показує долю багатьох людей, їхні поневіряння і того, хто дотичний до їхньої долі. Дотичний, бо попри безліч попереджень союзницької розвідки, наш «потужний державник» не зробив при загрозі того, що зробив «барига» Порошенко — не ввів воєнний стан, не переконав РНБО навіть у останній день, що загроза не просто на порозі, а вже однією ногою на нашій землі.
Дотичний, бо не ввів наказ про застосування сил оборони, не розпочав завчасно мобілізацію, чим призвів до розвитку подій, що сталися і які привели жінок і його до вчорашньої фотографії.
Чи зможу я колись це забути? Ні. До скону пам’ятатиму всі події, які передували широкомасштабному вторгненню: від закликів до шашликів до «якщо дамо гроші на армію, то не зможемо будувати дороги», від «нагнітання гірше скабєєвої» до «я вам натякав у чорному від Данілова».
На жаль, я злий і пам’ять у мене добре. А в жіночок за кордоном може й не бути такої пам’яті, бо вони вже давно не живуть українським порядком денним і це реальність. Вони не бігають в укриття і не виходять провести в останню путь Героя, що загинув за Україну. У них своє, інше життя. І скоріш за все вони не повернуться в зранену країну, але можу дуже гарно нам наголосувати за тих, хто дотичний до зміни їхньої долі…