Те, що популярний український гурт «Казка» спростував можливість спільного виступу із представниками російської «попси» — хороша новина. Як і те, що прима української естради Софія Ротару, нехай і за п’ять років після початку війни Росії проти України, не відправиться брати участь у черговій московській збірній «солянці».
Українські естрадні виконавці — від співаків до ді-джеїв — повинні, нарешті, зрозуміти одну дуже просту річ. Їхня музика в Росії нікому не потрібна. А потрібні вони самі — як наочний доказ того, що українська естрада залишається частиною «русского мира», що в кожному концерті на двадцять російських виконавців може знайтися один «хохол», якому чемно поаплодує зала. Звичайно ж, вони не можуть, як ми, але намагаються.
У радянські часи українка Софія Ротару, чукча Кола Бельди, «Пісняри» чи Яак Йоала виконували важливу декоративну функцію — імітували братство народів навколо московського «Голубого Огонька». Але ніхто не сумнівався, що справжні пісні виконуються російською мовою московськими виконавцями, а всі інші «тубільці» — лише вправні епігони цих «справжніх» артистів. Ну, а коли «тубільці» переходили на російську мову, московський або новосибірський глядач благодушно зворушувався їхнім акцентом: які смішні!
Але то були часи імперії, коли Україна була окупована Росією не тільки культурно, коли вона була просто російською колонією. Навіщо українським артистам грати принизливу роль масовки «русского мира» зараз, я рішуче не розумію. Заради більшої кількості публіки? Заради грошей? Але ніяка публіка, ніякі гроші не замінюють самоповаги творчої особистості.
А яка повага до себе може зберегтися, коли ти знову з’являєшся на сцені у компанії Баскова та інших Лоліт? Їхню готовність бути використаними власним режимом заради пропаганди «русского мира», заради вічного виконання нісенітниць під «фанеру»ще можна зрозуміти — вони свої серед своїх. Але в цій солянці, в цьому розсольнику вульгарності українським артистам місця просто немає.