МИ БУДУЄМО ВЕЛИКІ МІШЕНІ, РОСІЯ – РАКЕТИ: АБСУРД УКРАЇНСЬКОЇ ЕНЕРГЕТИКИ

Цими вихідними Президент Зеленський повідомив країні “важливу інформацію”: в Україні пошкоджені практично всі теплові електростанції, і зима буде дуже складною. Новина, якій вже пятий рік. Практично всі великі теплові станції, а їх у країні близько десяти, ворог пошкодив ще взимку 2022-2023 років. Потім пошкодив ще раз у 2024-му. Потім у 2025-му. Останній раунд пройшов минулої зими 2025-2026 років. Росія б’є по одних і тих самих десяти об’єктах по колу, як по мішенях у тирі, і щоразу влада повідомляє нам це як сенсацію.

Тож справжнє питання не в тому, чи буде зима складною. Справжнє питання: чому країна на п’ятому колі обстрілів досі тримається на десяти велетенських мішенях і скільки нової децентралізованої генерації збудовано, щоб від цих мішеней нарешті відв’язатися?

Почнемо з арифметики, яку розуміє навіть Генштаб противника. Щоб вивести з ладу десять великих станцій, Росії потрібно кілька масованих залпів на рік. Ціль велика, нерухома, її координати не змінювалися з радянських часів. Кожна ракета, що влучає в енергоблок на сотні мегават, окупається багатократно: одним пуском знімається генерація цілої області.

Тепер уявімо іншу конфігурацію: не десять гігантів, а, скажімо, півтори тисячі контейнерів із газопоршневими електростанціями, розосереджених по всій території країни. Щоб завдати енергосистемі порівнянної шкоди, ворогу довелося б витратити на порядок більше зусиль. І головне: вартість одного контейнера у два-три рази менша за вартість російської ракети, а ефективність шахедів системно знижується роботою наших СОУ. Тобто обмін стає збитковим для того, хто стріляє. Росія, влучаючи, втрачає більше, ніж знищує.

Це і є макроекономіка війни на виснаження в чистому вигляді. Централізована енергетика субсидує ефективність агресора: ми будуємо велике, і йому потрібно мало ракет. Розосереджена енергетика цю ефективність вбиває: кожен наступний мегават коштує ворогу дорожче, ніж нам. Децентралізація – це не інженерне рішення, це зміна балансу собівартості війни на нашу користь.

Цифри дуже сумні. У минулорічному конкурсі на побудову нової генерації, в якому Галущенко намагався вручну впливати на результати, буде збудовано всього-навсього 78 МВт, і навіть ці станції запустилися не всі. Станом на липень 2026 року в енергосистемі працює близько 700 МВт нової газової генерації. При дефіциті минулої зими до 7000 МВт. Десять відсотків від потреби. За всі роки, поки ворог методично, раунд за раундом, вибивав велику генерацію.

Цей провал має ім’я і адресу. Він є прямим наслідком втраченого часу, поки група Міндіча грабувала енергетику в 2022-2025 роках. І прямим наслідком того, що вже після Міндічгейту влада свідомо вирішила не міняти корупціонерів в Енергоатомі, НКРЕКП та інших великих енергетичних компаніях. А довіра у воєнній економіці – це не мораль, це валюта. Приватний інвестор і західний донор не заводять мільярди в галузь, де регулятор і найбільші гравці фігурують у справах НАБУ. З таким “контингентом” залучити необхідний обсяг інвестицій у газову генерацію просто неможливо. Додайте сюди зміну Уряду за три місяці до опалювального сезону, зроблену, за поширеною оцінкою, лише для того, щоб зняти Федорова, і отримаєте інвестиційний клімат, у якому не ростуть навіть подаровані електростанції: вони буквально стоять під парканом, чекаючи на підключення.

Чи можна за три місяці збудувати 7000 МВт? Ні. Чи можна за три місяці змінити вектор і зробити енергосистему такою, яку неможливо вбити одним залпом? Так. І ось що для цього треба зробити, поки не вдарили морози.

Перший крок – підключити те, що вже подароване. Електростанції від партнерів, які стоять під парканом, можуть дати 100-200 МВт. Це мало на тлі дефіциту, але це генерація, яка вже оплачена і вже в країні. Її блокує не Росія, її блокує бюрократія. Потрібен деклараційний принцип підключення: обленерго не дозволяє, а лише отримує повідомлення, і несе персональну відповідальність за кожен день затримки.

Другий крок – митниця і податки в нуль. Газопоршневі установки, турбіни, акумуляторні системи, інвертори, трансформатори, когенераційні модулі мають перетинати кордон зеленим коридором, без мита і ПДВ, за спрощеною сертифікацією. Кожен тиждень, який контейнер стоїть на митниці, це мегавати, яких не буде взимку.

Третій крок – гроші людям і бізнесу, а не монстрам. Не компенсувати збитки гігантам і не відбудовувати вкотре ті самі мішені, які ворог вкотре спалить. Кожна гривня, вкладена у відновлення великої ТЕС, це гривня, яку Росія спише однією ракетою. Натомість пряма компенсація частини вартості власної генерації для громад, ОСББ, лікарень, водоканалів і підприємств: держава доплачує тим, хто ставить собі кіловати, замість того щоб чекати їх від мережі. Це ще й мультиплікатор: замовлення на монтаж, обв’язку, сервіс залишаються в українській економіці, а не в кошторисах чергового “національного відновлення”.

Четвертий крок – розблокувати ринок. Дати споживачам законне право виходу з централізованого теплопостачання, яке сьогодні є нав’язаною монополією. Запустити реальний net-billing: надлишки приватної генерації мають викуповуватися автоматично, а не через кабінет чиновника. Доступ до мереж без хабаря і без “технічних умов”, які пишуться під відмову.

П’ятий крок – кадри як інвестиційна передумова. Очищення Енергоатому, НКРЕКП і великих державних компаній від людей епохи Міндіча – це не питання справедливості, це питання балансу платежів. Без цього не буде ні приватних грошей, ні донорських, і жоден “план зими” не має сенсу, бо його нікому фінансувати.

Шостий крок – те, що не дробиться, закопати і захистити. Автотрансформатори підстанцій 750 і 330 кВ, компресорні станції, вузли диспетчеризації неможливо розосередити по гаражах. Значить, саме вони, а не паркани навколо давно вибитих ТЕС, мають отримати інженерний захист, резервування і пріоритет ППО.

І сьомий крок – попит. Кожен кіловат, який не спожито з мережі, це кіловат генерації, яку не треба будувати. Батарея в кожен будинок, теплові насоси і когенерація замість нових теплотрас із вразливими вузлами, енергоефективність як воєнна дисципліна, а не декларація для донорів.

А тепер найцікавіше: чому цей план, такий очевидний з погляду виживання, роками не виконується. Відповідь лежить не в інженерії, а в політекономії. Треба чесно порахувати, хто на децентралізації втратить і хто заробить.

У централізованій системі з десятка велетенських об’єктів не крадуть у примітивному сенсі слова. Там ніхто не виносить вугілля відрами. Там надувають схему: до вартості того, що й так виробляється, додається формула, надбавка, “плюс”. Класика жанру так і називалася – “Роттердам+”. Українське вугілля, видобуте в українських шахтах, раптом почало коштувати так, ніби його привезли морем із порту Роттердама, і ця віртуальна логістика через тариф лягла в платіжку кожної родини. Десятки мільярдів гривень переплати, і все абсолютно легально, за формулою, затвердженою регулятором. Схема Міндіча працювала за тим самим принципом: не вкрадені кіловати, а відсоток, вшитий у контракти Енергоатому. Централізація створює вузьке горло, через яке проходять усі гроші галузі, і саме у вузькому горлі живе схема. Їй більше ніде жити: щоб додати “плюс” до ціни, треба, щоб ціну платили всі, не маючи вибору, а затверджувала купка людей, яких можна купити або призначити.

Тепер подивімося на систему з сотень тисяч установок. Власник газопоршневого контейнера, ОСББ з модульною котельнею, фермер із когенерацією, лікарня з батареєю платять за обладнання, паливо і сервіс зі своєї кишені. І тому рахують кожну гривню. Тут фізично неможливий “Роттердам+”, бо нема тарифної формули, в яку можна вписати віртуальний фрахт: є ринкова ціна, яку покупець бачить, порівнює і за яку торгується. Нема НКРЕКП, яка “затверджує” вартість вашого дизеля чи газу для вашого генератора. Нема єдиної труби, через яку проходять усі гроші. Корупції потрібна концентрація. Схемі потрібне вузьке горло. Ринок із тисяч власників вузького горла не має, і красти там нічого не тому, що всі раптом стали чесними, а тому, що кожна копійка проходить через кишеню того, хто її заробив.

Те саме з обслуговуванням. Десяток гігантів обслуговують “свої” підрядники, наближені до менеджменту, з кошторисами, які ніхто ззовні не бачить і не оскаржує: ремонт енергоблока коштує стільки, скільки написали. Сотні тисяч приладів обслуговує конкурентний ринок: тисячі сервісних компаній, інженерів, електриків по всій країні, які змагаються за клієнта ціною і якістю. Власник контейнера, якому виставили завищений рахунок за ТО, просто викликає іншу бригаду. Розгалужена мережа виглядає дорожчою в обслуговуванні лише на папері монополіста; насправді вона створює ринок, де завищення вирізається конкуренцією, а гроші за сервіс залишаються в регіональних економіках і перетворюються на робочі місця, а не на відсоток у схемі.

Тож баланс виглядає так. Втрачають власники великої генерації і мереж, які живуть із тарифу і чекають компенсацій та підрядів на відбудову своїх мішеней. Втрачають трейдери і посередники, що сидять на потоках між державними компаніями. Втрачає регулятор, бо зникає сам предмет торгу: нічого затверджувати, нема кому “малювати” формулу. Втрачають ті, хто звик заробляти не на виробництві кіловата, а на його дорозі до споживача. Заробляють натомість виробники та імпортери обладнання, монтажні й сервісні компанії, громади, які перестають платити данину монополісту, банки, що кредитують під реальні активи, і бюджет, який отримує податки з живого ринку замість дірки від чергової схеми. Проблема лише в тому, що перша група сидить у кабінетах, де ухвалюються рішення, а друга – ні.

Тут треба сказати вголос те, що влада сказати не може. Розосереджена енергетика – це розосереджена економіка, а розосереджена економіка – це розосереджена влада. Півтори тисячі контейнерів по країні означають тисячі власників, громад і підприємств, які не залежать ні від рубильника монополіста, ні від тарифної ласки регулятора. Саме тому цей план такий очевидний з погляду виживання і такий неможливий з погляду ФПГ, яким належать великі мішені і які хочуть отримати компенсації та підряди на відбудову саме їх. Війна власними ракетами противника проводить ту демонополізацію, яку українська політика десятиліттями провести відмовлялася. Питання лише в тому, чи скористаємося ми цим, чи знову відбудуємо тир.

Бо станом на сьогодні офіційний план на зиму виглядає так: підключити подароване, додати 100-200 МВт із 7000 необхідних і сподіватися на теплу зиму. Тепла зима – це не стратегія. Стратегія – це коли ворогу стає невигідно стріляти по обʼєктам енергетики.

Олег Чеславський