Дивлюсь на аркуш 1996 року та й думку гадаю, чому я не сокіл, чому не літаю! Чиїсь розгонисті автографи, перекреслення і навіть іронічна приписка синьою ручкою: «Конституція — пісня». Тоді, тридцять років тому, після славнозвісної «конституційної ночі» з Кучмою, це здавалося, що вони пишуть правила гри на століття, закладаючи фундамент європейської демократії.
Сьогодні, 28 червня 2026 року, жодної пісні немає. Є лише виття сирени і глуха пауза.
Можна було б написати черговий пафосний текст про те, як ми героїчно захищаємо Основний Закон від зовнішнього ворога. Можна було б наповнити тест шаблонними фразами про європейський вибір і демократичні цінності та приєднатися до привітань Тищенка, Алфьорова, Вятровича. Але давайте нарешті скажемо чесно: Конституція України досі на паузі. І все. В принципі, це все, що я хотів сказати на цю тему.
Війна, яка мала б стати каталізатором перетворення держави на бездоганну машину виживання та перемоги, натомість стала ідеальним алібі. Алібі не лише для того, щоб зупинити вибори чи обмежити права, а й для того, щоб витерти ноги об саму суть суспільного договору. Трагедія останніх років полягає в тому, що ми спостерігаємо, як політична культура, чий бекграунд сформувався у декораціях шоу-бізнесу, телепроєктів та «95 кварталу», зіткнулася з жорсткою реальністю державного управління. Для шоу-бізнесу не існує інституцій, є лише рейтинги. Для них Конституція — це не непорушний закон, а просто сценарний райдер. Якщо якийсь пункт у райдері не підходить головному актору, якщо він заважає комфорту чи обмежує владу — його просто викреслюють або ігнорують.
Ми вимагаємо від світу поваги до міжнародного права, ми пишемо плани змусити Московії до капітуляції з репараціями, ми вимагаємо трибуналів для ворогів. Але ми не маємо морального права вимагати справедливості назовні, поки тотальна несправедливість легалізована всередині. Ану погляньте на це:
Стаття 3. «Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю».
Це найсвятіша стаття. Але як читати ці рядки сьогодні? Коли життя стало найвищою цінністю на папері, але «витратним ресурсом» на картах Генштабу чи в звітах чиновників? Якщо життя — найвища цінність, то корупція на закупівлях медичних турнікетів, провалена логістика евакуації та відсутність державної стратегії лікування ПТСР — це не просто недбалість. Це замах на конституційний лад. Держава, яка забирає здоров’я громадянина в окопі, не створила системи його відновлення. Замість обіцяної «доктрини людського капіталу» ми отримали бюрократичне пекло МСЕКів та ВЛК, де гідність ветерана щодня розтоптують за довідку. Чому в «Скелі» десятки закатованих до смерті, а учебка замінована з усіх боків?
Стаття 6. «Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову».
Це мертва стаття. Влада в країні більше не ділиться — вона тотально монополізована в одному неконституційному органі: Офісі Президента. Самостійного парламенту не існує — є декоративна зала для натискання кнопок за вказівкою з Банкової. Уряду як центру прийняття стратегічних рішень не існує — є набір виконавців доручень із месенджерів. Баланс стримувань і противаг, який мав би захищати країну від узурпації, знищений під оплески про «необхідність єдиноначальності у воєнний час».
Стаття 8. «В Україні визнається і діє принцип верховенства права».
Так, верховенства права сили і телефонного права.
Спитайте про цей принцип у тих, хто стикається з вибірковим правосуддям. Верховенство права давно підмінене верховенством телефонного дзвінка. Правоохоронні органи, які мали б бути незалежними арбітрами, перетворилися на інструменти політичного тиску та перерозподілу ринків. Правило іспанського диктатора Франко «друзям — усе, ворогам — закон» стало негласною поправкою до української Конституції.
Стаття 13. «Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси… є об’єктами права власності Українського народу».
А вийшло неукраїнського народу, якось невдобно вийшло чи так і має бути? Прочитайте це, а потім згадайте «секретні додатки» до різноманітних планів і меморандуми про стратегічні корисні копалини. Згадайте інвестиційні угоди з BlackRock та непрозорі домовленості про післявоєнну відбудову. Національні багатства — літій, титан, уран — те, що за Конституцією належить виключно українцям і їхнім дітям, кулуарно виставляється на геополітичний торг. Це подається суспільству як «залучення інвесторів» або «плата за партнерство», але насправді надра перетворилися на заставне майно еліт. Власника — Український народ — ніхто не питає. Від імені народу право власності узурпували ті, хто торгує землею та ресурсами за зачиненими дверима в обмін на зовнішню політичну прихильність чи гарантії збереження власного режиму.
Стаття 15. «Цензура заборонена».
Сьогодні ця стаття виглядає як знущання. Ми роками живемо в стерильній, штучній реальності «Єдиного телемарафону», але це лише вершина айсберга. Згадайте, скільки законопроєктів було вкинуто в парламент, щоб легалізувати цензуру під соусом «боротьби з дезінформацією» чи «регулювання медіа». Спроби взяти під жорсткий контроль Telegram, блокування неугодних ресурсів без рішення суду, криміналізація будь-якої критики влади під ярликом ІПСО чи «роботи на ворога». Свобода слова замінена на теплу інформаційну ванну для влади. Це не інформаційна оборона держави. Це системна, законодавча зачистка інфопростору від інакодумства заради порятунку власних політичних рейтингів від неминучого падіння.
Стаття 17. «Захист суверенітету і територіальної цілісності України… є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу».
Якщо це найважливіша функція, то чому держава замість тотальної воєнної індустріалізації займається перекладанням відповідальності на волонтерів? Ми просимо у Заходу зброю, але всередині країни оборонні закупівлі загрузли в хаосі. Замість того, щоб перетворити Україну на глобальний хаб Defense Tech, зняти всі регуляції та дати волю інженерам, державний апарат продовжує ставитися до виробників дронів і зброї як до потенційних злочинців, обкладаючи їх перевірками.
Стаття 24. «Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом».
Але є рівніші.
Прочитайте цю статтю вголос. А потім прочитайте її тим, кого силоміць пакують у буси ТЦК у промислових зонах і спальних районах малих міст. А потім подивіться на дорогі столичні ресторани, на закриті вечірки, де спокійно відпочивають ті, хто отримав «бронь» за родинні зв’язки, гроші або роботу на владний піар чи телемарафон. Рівність у нас сьогодні має ціну, прайс і кураторів. Війна жорстоко оголила класову прірву: для одних Конституція гарантує право на життя в тилу, для інших — лише обов’язок померти на фронті.
Стаття 41. «Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю… Право приватної власності є непорушним». Стефанчук не дасть збрехати в своєму антиукраїнському цивільному кодексі.
А для армії силовиків — БЕБ, ДБР, СБУ — війна стала не приводом іти захищати країну в окопи, а можливістю безкарно «кошмарити» бізнес, прикриваючись національною безпекою. Підприємець, який сьогодні тягне на собі зруйновану економіку, платить податки і донатить мільйони на пікапи та дрони, захищений Конституцією менше, ніж корумпований митник чи лояльний до Офісу контрабандист. Свобода підприємництва мала б стати зброєю, тиловим рушієм фронту. Натомість вона стала дійною коровою для тилових перевіряючих.
А є статті, які взагалі ніколи не працювали. Вони завжди були соціальною брехнею, яку політики роками продавали електорату, а війна просто зірвала з них маски.
Стаття 49 — право на безоплатну медичну допомогу. Спитайте про неї поранених ветеранів, яким волонтери по копійці збирають мільйони на складне біонічне протезування, бо державна бюрократія здатна видати лише стандартні милиці та стос паперів для заповнення. Спитайте про Статтю 47 — право на житло — у сотень тисяч переселенців (ВПО), які втратили все у Маріуполі, Бахмуті, Сєвєродонецьку, Харкові. Вони залишилися сам на сам зі своїми проблемами, без дому і без підтримки, змушені поневірятися орендованими кутками, поки держава на міжнародних конференціях малює красиві презентації про «масштабну відбудову».
Трагедія літа 2026 року полягає в тому, що цей пожовклий папір із 1996 року сьогодні розірваний ногами Зеботів, що витералися об ці старі папірці весь час свого виходу у владу.
Перші дві статті Конституції — Стаття 1 (Україна є суверенна і незалежна) та Стаття 2 (Суверенітет поширюється на всю її територію) — зараз своєю кров’ю, потом і надлюдськими зусиллями тримає піхота в окопах, оператори дронів у посадках, медики на стабілізаційних пунктах. Це єдині статті, які сьогодні по-справжньому діють, бо за кожну їхню літеру платять найвищу, непоправну ціну.
Поки ще народний фронт захищає територію держави, тилові еліти знищують її суть. Вони зручно влаштувалися в гібридному режимі «воєнного стану», де немає відповідальності, немає справжньої свободи слова, немає виборів, а Конституція лежить у глибокій шухляді. Її дістають лише як зручний реквізит для ритуальних промов раз на рік, під запис камер.
Нам немає чого сьогодні святкувати. Ми не маємо права миритися з тим, що воєнний стан використовується як пауза для демократії та закону. Бо якщо ми перетворимося на мініатюрну, корумповану копію тієї імперії, з якою воюємо — тоді за що ми платимо таку страшну ціну?
Цей текст 1996 року доведеться не просто перечитувати. Його доведеться відстоювати заново. І захищати його будуть не в комфортних кабінетах. Новий суспільний договір мають написати і закріпити ті, хто сьогодні ціною свого життя тримає Статтю 1 і Статтю 2. Бо тільки вони мають на це моральне право. І так, внутрішні вороги з множинним громадянством точно мають бути подалі від таких великих і важдливих документів.