Свічки в державному вікні: як Україна програє символічну війну
Україна знову запалює свічки. Камери знову ловлять «правильні» обличчя, відрепетирувані посмішки, завчені слова про «світло», «єдність» і «незламний дух».
На Майдані — у самому центрі столиці, біля Головпоштамту, з участю міського голови й підкреслено офіційним супроводом «за сприянням міської влади».
У Будинку Уряду — ще виразніше: прем’єр-міністерка долучається до запалення ханукальних свічок уже в державній будівлі, де будь-який ритуал неминуче стає державною мовою, бо його говорить не приватна людина, а інституція.
І тут починається те, що українська влада системно відмовляється розуміти:
Символи — це не декор.
Символи — це політика.
Символи — це суверенітет у видимій формі.
Суверенітет, який можна вкрасти:
Не танком, а протоколом.
Не артилерією, а картинкою.
Не окупаційною адміністрацією, а «культурною присутністю» там, де держава зобов’язана тримати власний порядок — український, світський і конституційно пріоритетний.
➤ Перша підміна — лінгвістична й візуальна, але вона веде до державної.
Нам це подають як «свято Хануки», як релігійну традицію — і формально це правда: символом Хануки є ханукія, дев’ятисвічник, який запалюють протягом днів святкування.
Але диявол завжди в деталях, а суверенітет — у знаках.
Бо «менора» як образ існує не тільки в релігійному вимірі: вона є елементом офіційної державної емблеми Ізраїлю, прийнятої у 1949 році (менора між оливковими гілками).
Отже, коли держава Україна підсилює цей образ своєю локацією, статусом посадовців і протоколом, вона має усвідомлювати: значна частина суспільства зчитує це не як «приватну побожність», а як державний жест — і політичний сигнал.
Держава — не салон і не сцена.
Держава — інституція.
Те, що відбувається «в її домі» та «від її імені», стає мовою
держави.
➤ Друга підміна — юридична.
Нам намагаються закрити рота словом «толерантність», ніби це універсальний кляп на будь-яку державницьку критику.
Але Конституція України не дає владі права на цю легковажність. Вона прямо фіксує пріоритет:
держава зобов’язана сприяти розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, паралельно гарантуючи права меншин. І вона так само прямо встановлює світськість: релігійні організації відокремлені від держави, жодна релігія не може бути державною.
Це означає просту норму, яку влада повинна виконувати як статут караулу: громади можуть проводити свої події, чиновники можуть бути присутні як гості, але держава як інституція не має права перетворювати конфесійний ритуал на державний ритуал — тим більше в урядових будівлях, тим більше в символічно головних точках країни — якщо немає прозорих правил рівності, меж і балансу.
Є імпровізація.
А імпровізація — це завжди влада «на смак»: сьогодні їм здається, що так «цивілізовано» і «гарно вийде на фото», завтра так само «гарно на фото» вони оформлять будь-яку іншу підміну, яку суспільство зчитуватиме як відмову держави від власного хребта.
Бо у влади немає компаса.
У неї є камера.
➤ Третій шар — геополітичний, і саме він робить всю цю історію вибухонебезпечною.
Символи не існують у вакуумі: вони тягнуть за собою держави, позиції, рішення й відмови.
Українців обурює не сама присутність єврейської громади України.
Українців обурює те, що держава Україна в умовах війни підсилює ритуал, асоційований для багатьох також із державою, яка не приєдналася до «потужних санкцій» проти Росії і тривалий час залишалася в логіці обережного балансування.
У березні 2022 року Зеленський у зверненні до Кнесету прямо говорив: «чому ми не можемо отримати зброю», «чому Ізраїль не запровадив потужних санкцій проти Росії» і чому не тисне на російський бізнес. Того ж періоду ізраїльські посадовці повідомляли, що Єрусалим не планує запроваджувати санкції проти Москви.
Так, була гуманітарна допомога.
Але в умовах ракетних ударів бинти не замінюють повітряного щита. І коли українська влада дозволяє, підсилює й вносить у державний кадр такі символи, не маючи симетричного, такого ж сильного, такого ж регулярного державного протоколу української культури — вона сама виробляє в суспільстві відчуття приниження: «нам — виживання, їм — ритуал у стінах держави».
➤ Питання взаємної пам’яті.
Україна визнає Голокост геноцидом — і не торгує трагедіями.
Але для українців
Голодомор — фундамент ідентичності.
І факт залишається фактом:
Україна на найвищому рівні неодноразово закликала Ізраїль визнати Голодомор геноцидом — зокрема Зеленський робив це публічно.
У 2025 році керівництво Верховної Ради знову публічно повторювало цей заклик до Кнесету, що саме по собі показує: офіційного визнання немає.
І знову виникає питання, від якого влада ховається:
якщо ви так легко відкриваєте символічний простір України під чужий ритуал у державних стінах — де ваші вимоги взаємності?
Де ваші принципи?
Де ваша гідність?
➤ Репутаційна вага сучасного світу, яку наша влада просто не рахує.
Вона робить вигляд, що Газа — «не наше», але проблема не в тому, щоб Україна «обирала сторону».
Проблема в державній гігієні:
підсилюючи символи, асоційовані з державою, навколо якої ведеться тяжка міжнародна правова й правозахисна дискусія, ви імпортуєте в центр Києва токсичну поляризацію.
У 2025 році International Association of Genocide Scholars ухвалила резолюцію із твердженням, що
дії Ізраїлю в Газі відповідають юридичним критеріям геноциду; це підтверджувалося як Reuters, так і публікаціями самої організації. Дві провідні ізраїльські правозахисні організації — B’Tselem і Physicians for Human Rights Israel — також опублікували звіти, в яких говорять про геноцид. Паралельно Reuters фіксував висновки Amnesty щодо злочинів ХАМАС 7 жовтня як
злочинів проти людяності — і це важливо, бо терор не має виправдання. Але жоден терор не дає індульгенції державі на колективну каральну машину — і саме тому репутаційний шлейф сьогодні настільки важкий.
І в площині міжнародного права ця теза стає ще небезпечнішою для влади: ICJ у 2004 році в консультативному висновку щодо «стіни» прямо заявляв, що будівництво стіни в окупованій палестинській території та пов’язаний із нею режим суперечать міжнародному праву. А в 2024 році ICJ у окремому консультативному висновку дійшов висновку, що триваюча присутність Ізраїлю на окупованій палестинській території є незаконною і має бути припинена «якнайшвидше».
Отже, підсилюючи символи без протоколу і без пояснення, українська влада фактично наражає Україну на зайві репутаційні ризики — у момент, коли нам треба максимально чиста моральна оптика, а не чужі «хвости».
Коли немає реальних рішень, реальної взаємності і реального принципу, людям підсовують картинки.
Історія про «великий тризуб у Тель-Авіві» роками гуляє як «аргумент взаємності», але її розвінчували неодноразово як фейк.
Тож ніяк не згадаю, щоб там кожен рік ставили тризуб та не бачив співпраці з урядом такої організації від української діаспори як «Україна в Ізраїлі».
І тут ми підходимо до найстрашнішого висновку:
«В Україні має бути Україна».
Не як гасло.
Як принцип виживання.
Українська держава — інструмент самоорганізації українського народу.
Якщо цей інструмент перестає працювати на український пріоритет, якщо він починає жити чужими протоколами і чужими символічними пакетами — він перетворюється на колоніальний механізм.
Колонізатору не потрібно бути більшістю.
Йому потрібні місцеві виконавці й «правильний» ритуал, щоб народ став статистом у власній країні.
Саме так і працює внутрішня колонізація: через касту управлінців, для яких країна — це сцена для фотосесій і зовнішніх вітрин, а не доля.
▪︎ Держустанови мають бути світськими не на папері, а в протоколі.
▪︎ Релігійні події — як події громад у публічному просторі, але не як державні ритуали у стінах уряду.
▪︎ Держава має мати симетричну, регулярну й жорстку політику української ідентичності — не «раз на рік», а як постійну норму.
▪︎ І дипломатія має бути дзеркальною: якщо партнер не здатен на принципові жести взаємності щодо наших ключових травм і нашої безпеки, не буде йому «почесного місця» у серці нашого державного кадру.
Суверенітет починається не з гімну на стадіоні.
Він починається з того, що у державних стінах не живе чужий протокол.
І якщо ми це не зрозуміємо зараз — дуже швидко повернемося туди, де вирішує не слово «світло», а темрява ракет. А тоді свічки справді стануть не символом. А єдиним, що лишиться в знеструмленому, холодному домі, який ми колись називали своїм.
Післямова.
Наше суспільство розриває не «свято», а глибинне відчуття, що Україною керують люди з психологією тимчасових адміністраторів.
Це каста з «запасними аеродромами» — ізраїльськими, американськими, кіпрськими паспортами у кишені.
З можливістю вийти з гри, коли стане занадто гаряче.
З апетитом монетизувати владу тут, а ховати вкрадене — там, де комфортніше, безпечніше і де діють інші юрисдикції.
Цей мотив далеко не про етнічність в першу чергу і не про віру — він про клас управлінців, який сприймає державу як трофей, а народ — як ресурсну базу та декорацію до бюджету.
Для них менора в парламенті — це не про Бога, це про лояльність до тих, до кого вони планують емігрувати.
Якщо держава не поставить крапку в цьому механізмі — через реальну заборону подвійного громадянства для чиновників, прозорість лояльностей, контроль активів і екстрадиційну дисципліну — то будь-який «ритуал світла» в державних стінах буде читатися народом однозначно:
Україну використовують, поки українство спить, віддавши ключі від держави чужинцям. То чиєю вона тоді буде завтра?