Майдан в Україні буде. Зеленський здійснив занадто багато злочинів і уже просто змушений узурповувати владу.
А ми не відмовимся від своїх твердих намірів покарати його за все, що він натворив — шашлики, смерті людей, розкрадання, вагнерівців, Журавля і багато іншого.
Отже майбутнє зіткнення очевидне.
Сам Зеленський на відміну від багатьох це зіткнення вже давно передбачає. А тому уже відімкнув свободу слова своїм опонентам, ввів політичну цензуру під виглядом військової, в культурному плані оскотинює населення, провокує серед своїх противників скандали, і наперед намагається дискредитувати протести. На відміну від готового програти на виборах Порошенка, цей уже робить все, що робив пізній Янукович. Тільки яник казав про «руку США», а цей — про «руку кремля».
Але оточення — Татарови, Єрмаки, Смірнови — ведуть його в цей коридорчик, як Януковича вів Портнов.
Єдиний шанс для нього відпетляти це звільнити всі території України до 1991 року. Тоді сподіваючись на «переможців не судять» і виснажити українців довготривалою війною, він швидше за все зможе уникнути відповідальності.
А так, ідеологічно Зеленський банкрот. Всі його ідеї 2019 року — провалилися. Свій рейтинг Зеленський втратив вже на початок 2022 — 24%, зрівнявшись з Порошенком. І лише путін своїм вторгненням Зеленському підіграв.
Проблема в тому, що без плану перемоги навіть «Зеленський-лідер військового часу» втрачає легітимність. Гетьман є гетьманом поки генерує план перемоги. Кульгавий план Зеленського до цього часу був: «Захід, дай зброю (закрий небо, візьми в НАТО і ЄС, дай «гарантії безпеки») і ми підемо в контрнаступ». Тепер же після виступу Залужного в ЗМІ, Зеленський і з цим планом банкрут. А отже потрібний новий план. Цей план згенерував Залужний — технологічний ривок України, завдяки якому в довгу розбити рашку.
Саме тому і відбулася істерика Зеленського. Якщо план перемоги генерує Залужний, то Залужний і гетьман.
З цього моменту Залужний для Зеленського ворог номер один.
Всі намагання Зеленського прибрати Залужного будуть кроками до Майдану. Всі вони стануть доказом для суспільства, що Зеленський не хоче перемоги, а хоче вічної війни, як Путін. А отже дасть ідеологічну основу для протесту.
Оточення Зеленського (агентура путіна) буде штовхати його до цього. А Зеленський надто ревнивий, заздрісний і мстивий, щоб від цього плану відмовитися.
Він це все розуміє, тому і ці казки про «Майдан-3 від рашки».
Коротше, Зеля має зараз взяти план Залужного і трубити з усіх стволів, що це правильний план, треба по ньому рухатися. Тоді він отримує політичну легітимність, «План перемоги Залужного» перетворюється на «запит військових», а Зеленський на політичного гетьмана, який цей запит втілює в життя. В процесі — сподіватися медійно перехопити в Залужного авторство.
Це щось таке більш менш на користь всім, що відсовує нас від Майдану.
.
І щоб два рази не вставати: хтось нарешті це має написати великими літерами й поприбивати при вході до всіх держустанов, для освіти українських урядовців на виборних і невиборних посадах: ТРЕТІЙ МАЙДАН У НАС БУВ 10 РОКІВ ТОМУ! А про «два Майдани» любить казати Москва, іґноруючи наш перший, 1990-го р., який і дав ім’я тодішній «площі Жовтневої Революції», і пояснення такій вибірковій сліпоті просте як двері: в тому першому Майдані Москва не брала жодної участи, ані кігтика не вмочила, він заскочив її зненацька, як грім з ясного неба, — а в чому росіяни не беруть участи, того для них не існує, що ж тут незрозумілого?
А перший Майдан («Революція на граніті») — це було 100%ково українське «ноу-хау», навіть і з Шарпа не списане, а підказане Львівському Студентському братству тоді ще геть не старими ветеранами УПА (я виявила це випадково, коли збирала матеріали для «Музею», маю одне записане інтерв’ю), — про що організатори потім весь вік мовчали як мишки, що, своєю чергою, зрозуміло, коли знати, як їх усіх, хто розбив тоді наметове містечко в центрі Києва й оголосив голодівку до виконання вимог, потім пресувало КҐБ (кому цікаво, може про це прочитати в романі Оксани Луцишиної «Іван і Феба»). Головна з вимог першого Майдану була, нагадаю, — «Ні Союзному договору!», і це, в поєднанні з загальноміським робітничим страйком на підтримку студентів, перелякало тоді Кравчука нашого Макаровича настільки, аж він через 14 місяців, у грудні 1991-го, повторив те саме «Ні!» Єльцину в Біловезькій пущі, — і так, у кілька багатоповерхових історичних ходів, українці розвалили СРСР.
Оце і є — наша історія, і розповідати її треба не «з чужого голосу», не за завезеними ернстівськими-шуваловськими методичками маш-столярових, крученими в укр. ефірах казна-скільки років, — а за своїми, українськими джерелами, яких, нівроку, не бракує, навіть коли головні свідки, які могли б розповісти ВСЮ правду, померли, не встигши цього зробити, а історикам найновішого часу досі «не доходили до того руки», бо вони займались причісуванням українського матеріалу під «общесоюзний наратив» (для себе я називаю це «касьяновщиною», але й на покоління молодших послідовників цієї технології серед істориків теж уже не бракує). Війна, оголошена нами імперії на тому першому Майдані, ще триває, це й далі ТА САМА війна, і — процитую героїню «Музею», — «ми її ще не програли», — отож будьмо уважні на маркери чужих наративів.