Україна — держава, яка напевно найбільше піддавалася дипломатичному, економічному, військовому, інформаційному тиску з боку Росії.
Кремль і самого існування нашого народу не визнає, і українська державність для багатьох росіян — бутафорська. І показово провчити та дискредитувати за майдани, щоб у власних підданих подібної думки не виникало, теж потрібно було.
Та Україна збереглася. З втратами і жертвами, але і з надбаннями — почуттям власної гідності, розумінням, що Москву можна перемагати у дипломатичних, культурних, економічних, релігійних і реальних боях. І здавалося б залишилося зовсім небагато, щоб остаточно відштовхнутися від імперського мороку та попрощатися з ним.
Втім, зараз можна спостерігати парадоксальну річ.
Вплив Росії на пострадянському просторі помітно слабне. Туреччина прямо у нас на очах встановлює власні правила гри на Південному Кавказі. Такої її присутності у цьому регіоні не було кількасот років. Лукашенка як і раніше, попри протести в країні, цікавить лише збереження влади, а не інтеграційні проекти. Проросійських сил в Білорусі з реальними шансами на успіх немає. Попри політичні перипетії у Молдові чи Грузії, і присутність у владі в цих державах лояльних до Москви персон, Додона чи Іванішвілі, якихось змін у вектор розвитку цих країн не відбулося.
В Киргизстані місцеві клани ділять між собою владу, і Росія теж не є для них арбітром. У Середній Азії загалом все більш відчутним стає вплив Китаю, що у Казахстані призводить навіть до антикитайських заворушень. Таджикистан просто віддає Китаю свої території за борги.
Ну що вже про це говорити, якщо Росія сама поступається Китаю землями, і дивиться на нього як на старшого брата. Відповідно, втримати колишні середньоазійські республіки просто не в змозі.
Про Китай слід пам’ятати кажучи й про всю ту ж Білорусь, яка дууже прив’язана до пекінських товаришів, а кадри побиття протестів у Мінську як дві краплі схожі на аналогічні з Гонконгу. Отже, інформація про те, що в цьому аспекті Лукашенко користувався послугами китайських радників виглядає правдоподібно.
ОДКБ, СНД, Митний Союз — формальні структури. Кожен з їхніх учасників шукає свою користь і поступово дрейфує у протилежному від Москви напрямку.
І тут Україна, яка справді найбільше зробила для протидії російським реваншистам, раптом «передумала»? Саме в той момент, коли Росія слабне, коли можна дотискати її санкціями, або принаймні точно немає підстав для поступок, українці обирають владу, яка аж з шортів вистрибує, так хоче втілити у життя саме той сценарій миру на Донбасі, який вигідний Москві, який витягує її з ізоляції. Владу, за якої проросійські сили в рази наростили свій інформаційний вплив і вплив на кадрову політику. Яка залежна від олігархів, які у свою чергу за будь-що прагнуть відірвати Україну від Заходу.
По відношенню до Нагірного Карабаху експерти сходяться на думці, що в регіоні просто виник вакуум внаслідок зменшення російського зовнішньополітичного потенціалу, який заповнила собою Туреччина.
У випадку з російською агресією на Донбасі ситуація схожа. Росія має виграшну позицію лише через те, що Україна сама робить зайві і непотрібні кроки. Ну з якого дива зараз педалювати тему переговорів, виборів на окупованих територіях, що в інтересах Росії, яка саме цього і вимагала весь час, якщо наступає момент для реалізації власних сценаріїв? Та тієї ж спецоперації з вагнерівцями, для прикладу, з усіма вагомими політичними і правовими наслідками, які вона мала б.
Останнє — лише один з елементів, які ми втрачаємо в результаті обрання слабкого керівництва держави, яке не орієнтується в просторі і часі.