«У те, що «органи» так сильно деградували, що не можуть толком спорудити правдоподібну «легенду», вірити не хочеться» — написав один з російських пропагандистських ресурсів наступного дня після появи інтерв’ю невдалих убивць Скрипалів не менше невдалій Маргариті Симоньян.
Зрозуміло, що росіянам вірити у власну деградацію не дуже хочеться. Але що ж залишається, окрім як повірити власним очам. Коли тобі буквально за 20 хвилин примудряються показати деградацію всього на світі — спецслужб, держави, журналістики, коли відмовляєшся вірити в те, що бачиш — залишається шукати якісь правдоподібні пояснення того, що відбувається.
Що це такий тонкий тролінг ненависних британців, спроба замести сліди, переключити увагу — та що завгодно. І коли ти в пошуку варіантів вимовляєш єдине вірне слово — деградація, ти сам відмовляєшся в це вірити.
Тому що якщо деградувало моя держава, то, виходить, я і сам деградую разом з нею? Як же це?
А ось так. Ми тут в Україні теж деградували разом із Януковичем і його підручними. І бажаючих пояснити цю деградацію держави особливими мотивами, недоступними публіці міркуваннями, теж вистачало. А потім народ вийшов і відправив деградантів до Ростова. Тому що здорова людина не може довго жити у шаленій злочинній державі.
А у росіян виходить. Виходить в цій державі жити, ганьбитися на весь світ — і не помічати того кошмару, в якому вони опинилися. Зате можна помічати стратегічний геній і політичний дар Путіна. Так ось же він, Путін — той же самий Петров або Бошіров, тільки грошей більше і виучка краще. Путін — це Петров, який звик до телекамери, не більше того. Тому за його спиною деградацію можна не помічати.
Але тепер вона вийшла з-за спини правителя. І все всім стало очевидним.