«Води, води…» виснажений дядько у вишиванці бреде порепаною пустелею; під ногами зі свистом пролітає перекотиполе; над головою ширяють грифони; позаду тигр догризає верблюда.
Або ні, не чоловік, хай буде дитина. Хлопчик, три рочки, у трусиках. І не бреде, а повзе. Повзе, повзе, а потім припиняє повзти. І така музика жалісна, скрипочка.
Чекайте скоро на провідних каналах України.
Тому що дати воду окупантам і воєнним базам у Криму ми не можемо, звичайно, що ж ми, зовсім дурні. Але там же наші люди купаються по графіку. Як можна не пожаліти наших людей, чи ми звірі?
«Там живуть українці, і якщо раптом трапиться якась гуманітарна катастрофа, яка пов’язана з водою, то людям можемо дати воду, але промисловим підприємствам, військовим базам – ми ніколи в житті на це не підемо.» — сказав Кравчук.
Розумієте, так? Питання не в тому, чи давати воду у Крим. Для Зеленського і команди це питання вирішене, разом із війною, яка закінчилася в окремо взятій голові. Проблема в тому, як відрізнити зерно від полови, тобто як зробити так, щоб вона пішла адресно нашим людям.
А це вже зовсім інший рівень технічного пошуку. Зрештою, у вас цілий офіс простих рішень для того є.
Дивіться: навішуєте на всі крани запорний клапан із датчиком голосу. Кран має спрацьовувати на «Слава Україні!» Сказав гасло – вода потекла. Не сказав – дуля з маслом. І тече, поки ти співаєш «Червону руту». Як тільки замовк, починай спочатку.
А тепер на хвилинку заплющіть очі і уявіть, що ви живете з президентом здорової людини.
Із президентом, який не зливає наші розвідувальні операції ворогу.
Із президентом, який може відрізнити день від ночі, праву руку від лівої, свою кишеню від державної, інтерес українців від інтересів путіна.
Ну от могло ж таке бути, правда? Ну було ж не так давно, невже забули як це?
Уявіть, як Україна на всіх світових майданчиках порушує питання про гуманітарну та екологічну катастрофу у Криму, влаштовану окупантами. Як запрошує спеціально навчених екологів з НАТО моніторити ситуацію на кордоні. Як з кожним днем просувається на Сході, видавлюючи колорадську срань у єдине місце, де вона може принести користь – тобто на перегній, і де пушиліни не те що ультиматуми українській армії не ставлять, а взагалі пікнути бояться і нагадати про своє існування.
Уявили? От добре, прокидайтесь і вйо до роботи. Бо попереду осінь. А осінь у нас що? Осінь у нас час генерального прибирання. Зелена пліснява сама не виведеться, треба дустом допомогти.