Бідна Україна. Це все, що я можу сказати.
Зараз, напевно, буде дуже особисте.
Це коли знаєш про себе, що весь час поводилася правильно — не тягнула до себе Росію і російське, ще коли це не стало мейнстримом. Не голосувала за партію регіонів. Жодного разу. Ющенко — так. Євросоюз — так. НАТО — так. Чітко знаю, коли насправді почалася ця війна, бо не закривала на неї очі в 2014-му. Розуміюся на тому, до чого приводять дилетанти, а тому поважаю лише сильних і мудрих. Начебто не суха в плані емпатії і розумінні того, кому я завдячую своїм життям. Допомагала фронту грошима, перейшла на українську, хоча з народження в російськомовному середовищі. Книгу про війну написала. ДО повномасштабного вторгнення росіян. Відправляла своїм коштом десятки кілограмів нових речей у звільнений Ізюм. Сітки плела.
Якби вірила в бога, спитала би: боже, що ще? Що я зробила не так, або що мені ще треба зробити?
І ось іноді накриває таке почуття образи, розумію, якоїсь по-дитячому наївної: чому, коли я все робила з моєї точки зору правильно, чому росіянам так легко дозволили перетнути кордон того ранку, 24-го лютого? Чому не замінували, чому не захистили, чому не прислухались? Чому я, така до біса правильна в деяких речах, опинилась незахищеною у прикордонному місті, прокинувшись під вибухи?
Насправді знаю ж, чому. І все розумію. Але на підсвідомому рівні ця внутрішня образа мене не відпускає. Тому дописи про Мосійчук. Тому про Зеленського. Тому про огиду до того зброду, яке назбиралося там, наверху. Тому про ницість та недолугість безпечних пустоголових «нових ліц» з придбаними маєтками за роки війни, з тещами, на яких оформлені дорогі автівки. З жінками депутатів, у яких з’явилися нові бізнеси закордоном, під час війни.
Внутрішнє наївне дитяче відчуття безпорадності, мабуть через відсутність захищеності в дитинстві, — чому не захистили ті, хто мав це робити? І чому я повинна зараз вважати героями тих, хто зробив це пізно, непрофесійно та привласнив чужі здобутки? Я не вмію бути вдячною за крохи зі стола, бо це ж тоді відсутність самоповаги, чи не так?
Моя покійна бабуся вживала приказку : «на тобі, небоже, що мені не гоже», про якісь побутові ситуації. А я саме так сприймаю подачки від можновладців, наче я зі стада баранів, за їх думкою, і мені цього достатньо. Ми самі не зі слабких, але від інших теж очікуємо сили. А коли отримуємо їх слабкість та відверті маніпуляції щодо нас — ось і ображаємося. Та заберіть свої подачки собі, — каже внутрішній голос. Заберіть собі свої «рейтинги», очікування за щось подяки вам, від нас. Від мене. Заберіть свою так звану «гречку», якою я називаю всі намагання влади на наших голосах отримати собі дивіденди.
Як результат, є бажання бити на звук, в переносному значенні. За будь що. У відповідь на будь-яке подразнення. Брехню. Маніпуляції. Використання себе як бидло, якому можна повісити на вуха пропаганду. Бо не можна пробачати за те, що тебе НЕ захистили, коли мали би. Не можна пробачати неповагу до себе. Не можна пробачати дилетантів. Моє ставлення таке: не вмієш — не лізь. Бо ти вбиваєш таким чином. Вбиваєш своїх. Разом з агресорами -росіянами.
Ось підгрунтя для моєї позиції у політиці.
Висказалась.
Крім очевидної для всіх (за виключенням позітівних громадян) констатації незрозумілої ситуації з непідірваними переходами Чонгара, генерал Буданов озвучив ще одну важливу деталь — українська розвідка «за 4 місяці знала про напад і маршрути, якими він буде відбуватись» (с)
Якщо порівняти цю інформацію з тим, що говорилось і робилось відповідними посадовцями протягом цих місяців — то питання Чонгара стає лише невеличким елементом в картині дивного ігнору смертельної небезпеки, і як наслідок повного провалу підготовки до неї.
На що були витрачені золоті тижні та місяці?
На інженерну підготовку небезпечних напрямків, мобілізацію резерва, комплектацію тероборони, евакуацію беззахисних, мінімальну інформаційну роботу з населенням?
Ні — нам крутили шоу з «посадкою Порошенка», достроково відкривали КПВВ, на пропагандиських програмах лаяли «смішний Запад» та закликали «нє паніковать».
Чому так відбувалось — не суєтне питання.
Відповідь на нього це ключ до недопущення подібного в майбутньому, і взагалі до належного рівня відповідальності як влади, так і всього суспільства — що життєво необхідно для самого існування держави якщо хочете.
……………..
Методичка «а от ми б приготувались — а він би не напав!» — занадто ідіотська навіть для наших часів;
ну не напав би, уявіть, ужас-то какой, сиділи б як дураки в готовності, з неокупованими Маріуполем і Бердянськом.
Треба нарешті навчитись захищати самих себе від «проє*балі» (які мають імена та прізвища), без цього ніяка західна підтримка не допоможе.
Перебування за ґратами легендарного полковника СБУ Романа Червінського лише тому, що так захотів топ-посадовець, якого полковник викрив як хабарника і російського агента — це ганьба і сором України і українців, які зараз боряться з тим самим ворогом.
Формально, посадити можна кожного. Лишень, садять тих, кого можна, а не кого давно вже треба.
Перемога буде!
І розплата теж!