Мирослав Попович очолює Інститут філософії ім. Сковороди, є учасником ініціативи «Перше грудня» та автором монографії про ключові події ХХ століття «Червоне століття».
http://glavcom.ua
— Мирославе Володимировичу, де межа сучасної України? Чи вірите ви, що Крим зможе вирватись від Росії?
Поки там сидить Володимир Путін, він ніколи пляжів не віддасть. І Крим замість півострову відпочинку стане островом, який матиме, передусім, військове значення.
Таку задачу на себе можуть взяти тільки татари, бо Крим — це їхня і тільки їхня етнічна територія. Сьогоднішній Крим – це не татарська автономія. Але ми не можемо сказати, що це нереально, бо життя іноді робить такі фокуси…
«Воювати з Росією за Крим ніхто не буде»
— Мова про незалежність півострова?
Дорога до державної самостійності Криму — сумнівна. А кримські татари цілком нормально співіснують з Україною. Йдеться про те, яку стратегію обрати? Держава обмежується протестами та дипломатичними жестами. А серйозно воювати з Росією за Крим ніхто не буде.
— То де ж той шлях назад в Україну для Криму і Донбасу?
Не можна жодним чином погоджуватися на окупацію Криму. Провокації, які сьогодні дозволяє собі Російська федерація, не мають історичної перспективи. Скоріше пізно, ніж рано, але рано чи пізно Крим все одно повернеться до України.
— Нинішня влада не хоче повертати українську територію чи просто розуміє, що перевага не на нашому боці?
Росія, безумовно, має великі стратегічні переваги перед Україною. Ми можемо розв’язати кримське питання і питання з Донбасом лише у спілці з Євросоюзом і США. Бо Росія буде вимагати якихось поступок з боку України.
— Чому проблеми виникли саме в тих регіонах, де вплив Росії був найбільшим?
Справа не в тому, що російська пропаганда виявилася сильніша на Сході. На Донбасі було слабке місце в української націонал-демократії. Зрозуміло, що люди хочуть жити матеріально краще. У нормальних умовах це породжує профспілкові рухи, а у нас – самі бачите… Матеріальну сторону справи пояснити легко. При радянському союзі люди жили не так погано. Сьогодні взагалі дивно, як вони виживають…
— Чи інфантильна ми країна? Коли, по-вашому, Україна зможе наздогнати сусідні європейські країни?
Мене влаштовує той психологічний клімат, в якому я прожив все своє життя. Європейці із здивуванням і повагою ставилися до Небесної сотні, до того, як ми всі вийшли на Майдан. Я ніколи не забуду цей мільйон 1 грудня 2013 року! У цьому плані Україна ближче до Заходу, ніж Росія. Можна сказати, що нам властиві свободолюбство і анархізм, які історично тут склалися, і мучать нас з часів Запорізької Січі. Але з іншого боку — це безстрашна безоглядна відвага і готовність принести себе в жертву, яка немислима в інших індивідуалістичних суспільствах.
«Гавел не був таким лідером, як нам уявляється»
— Нам властиве прагнення «сильної руки»?
Але це прагнення не знаходить відповідника в сильній руці. В історії України було багато претендентів на сильну руку, але можна назвати хіба що Богдана Хмельницького і ще кількох гетьманів.
— Ви «сильну руку» сьогодні бачите?
Ні. Я сьогодні спілкуюся з багатьма людьми, які думають, як і я, але я не знаю жодного з них, хто міг би бути «сильною рукою».
— Чому в Україні досі не з’явився національний лідер? Всі наші президенти – скоріше керівники, функціонери та бюрократи. Чи бачите ви сьогодні потенційного українського де Голля, або Гавела, або… Лукашенка?
Гавел не був таким лідером, як нам уявляється. Він був одним із дисидентів, дуже милим чоловіком. Але найбільш шляхетна й інтелігентна течія — дисидентство 60-70 років – і не могла породити лідера. Сахаров не міг через свою витончену психіку. Солженіцин – також. Лукашенко – це найгірший приклад, бо він за своєю ментальністю — голова колгоспу, якого раптом зробили диктатором. Він провінціал, який далі свого колгоспу не виїжджав. Він вміє розмовляти, його бояться і слухаються, але тільки через те, що не всі ресурси авторитарного режиму вичерпані.
«Не буває братніх народів»
— Що особисто вас здивувало останнім часом? Які світові чи українські події ви б відзначили в 2015 році?
Безумовно, це волонтерство. Я не чекав. Я був готовий до того, що знайдуться люди, які будуть кричати: «Слава Україні!». Але коли люди їдуть під кулі, маючи за душею тільки шкарпетки для бійців АТО, мене вражає! Це великий запас людської доброти, вічної самовідданості і готовності прийти на допомогу ближньому. Чому це шокує? Люди свідомо обрали собі такий шлях. Вони щодня живуть і воюють фактично в болоті без води і належних умов.
— Які головні втрати 2015 року для України?
Дев’ять тисяч загиблих на Донбасі мене пригнічують. Коли вмикаєш телевізор, вже не думаєш про те, чи буде російський наступ, думаєш лише, скільки буде вбито людей. Один мій чеський друг із здивуванням розказував, як під час радянських репресій було розстріляно 12 людей. А у нас їх ніхто і не рахував! Бо коли їх 12, а не 12 мільйонів, то цінність кожного життя стає більшою.
— Українці і росіяни — братні народи?
Не буває братніх народів! Любов і дружба – це почуття, які характеризують індивідів. Не можна сказати, що Україна любить Росію, чи Росія ненавидить Україну.
— Ви вважаєте, що росіяни нас не зненавиділи?
Ті росіяни, з якими я пив чай на кухні у 70-х роках, залишилися моїми друзями і сьогодні. Можливо, вони не розуміють який сенс в незалежності, хоча, ймовірно, зараз вже розуміють, бо вони Путіна бачили. Але більшість росіян далекі від розуміння свого трагічного положення. Їм можна лише поспівчувати, так само як і німцям, до речі. Коли до влади прийшли фашисти, лише третина населення голосували за Гітлера. Але як виявилося, якщо третина підтримує агресивну шовіністичну доктрину, цього достатньо.
— Чому за 25 років ніхто так і не зміг сформувати українську національну ідею?
Нещодавно Порошенко сказав, що українська національна ідея – це інтеграція в Європу. Це розумне формулювання. Ми дійсно сьогодні зосередилися на прагненні жити, як люди. Питання навіть не про те, для чого жити. Питання в тому, для чого вмирати. Якось я спитав рядового бійця, за що він йде на смерть. Він подумав і сказав: «Всі — за Україну. У кожного Україна своя». Ви знаєте, я не задоволений цією відповіддю. Дуже погано, що нас змушують вибирати своє майбутнє на краю могили. Суспільство кожного дня чує одне й те саме – влада погана, ганьба, а що буде завтра – ніхто не знає. Уже 20 років у нас однаковий передвиборчий «джентльменський набір».
«Я би не сказав, що Юлія Володимирівна – ідеал, але…»
— Чи голосували ви за нинішнього президента на останніх виборах?
Я не тільки голосував за нинішнього президента, я ще підписався під листом, в якому автори закликали голосувати так, щоб президент був обраний в першому турі. Це означало, що я закликав голосувати за Порошенка всіх, хто хотів голосувати за Юлію Тимошенко, у якої я був довіреною особою на президентських виборах.
— Чи проголосували б ви ще раз за Петра Порошенка?
Я би не сказав, що Юлія Володимирівна – ідеал, але як президент Порошенко поки що не виправдав очікування громадян. На щастя, у нас немає одноособових лідерів, за якими всі побігли б за першим закликом. На щастя! Наш український індивідуалізм і анархізм дозволяє сподіватися, що скресне та крига, за якою буде легше намацати течію, яка кудись приведе.
— Дехто вважає, що українці керуються принципом «синиця в руках, а не журавель у небі», в той час, як, наприклад, американці начебто за свою мрію готові на все.
Людей можна зрозуміти — вони багато терпіли. Звичайно, копійчина, за яку вони продають свою політичну совість, — це ганьба. Якби я пішов і продав свій голос за 25 гривень, то я б ніколи в житті не відмився. А якщо це робить людина, у якої немає на хліб? Це означає, що для людей всі політичні сили на одне лице. А політичні симпатії мільйонів людей не можна засуджувати, бо це і є народ.
— Чи повинен прем’єр-міністр України піти у відставку, як того вже тривалий час вимагає експертне середовище?
Взагалі-то так. Навіть без кваліфікації його здібностей, у період шаленої боротьби за пошук грошей на зарплати і пенсії, він не врятував Україну. Можливо, від нього цього і не треба вимагати. Але я сьогодні не бачу людей, які були б кращими, ніж Яценюк. Я не кажу, що він — дуже високий зразок. Єдина заслуга керівництва України після Януковича — те, що ми якимось чином платили людям пенсії і зарплати, що ми всі не перемерли.
— Майбутнє України — з Європою?
Ми вже з Європою.
— Які завдання перед громадянами України будуть актуальні у 2016 році?
Кожен повинен робити свою роботу, і бути чутливим до великих подій, відчувати велич і небезпеку моменту. Як за маленькими вчинками волонтерів стоїть гуманізм, так і за нашими справами ховається щось велике.
Оксана Лой
