Кость Бондаренко: Ще раз про експерименти з історією

Україна – це країна без лінійної історії. Це країна без яскраво вираженого прогресу. Наша історія — це історія країни, побудованої на засадах балансу. Багатовекторність та багатогранність – це наша риса. Ми – не Росія і не Польща. Ми – щось складніше.

Цього року увагу освітян привернули два моменти. По-перше, спроба Міністерства освіти і науки скасувати обов’язкове вивчення Історії України у вищих навчальних закладах. По-друге, намагання запропонувати учням загальноосвітніх шкіл новий тип підручника з історії. І перша, і друга подія лежать поза моїм розумінням.

Почнемо з підручника історії. Теми, які запропоновано до вивчення у 9-му класі (увага! Дітям у цьому віці 13-14 років) потребують чималої підготовки. Скажімо, чи може підліток у цьому віці вивчити тему «Формування модерної української нації»? Або «Суспільні виклики першої половини ХІХ століття»? Вікова психологія вимагає свого. Автори підручника хочуть перетворити учнів наших шкіл на вундеркіндів?

Візьміть до уваги те, що значна частина учнів, які вивчатимуть історію за новим підручником, мешкають у селах. Будьмо відвертими: в інтелектуальному плані та в плані матеріально-технічного забезпечення нинішня сільська школа — це не школа радянських часів. Зараз немає свого Костянтина Устиновича Черненка, який всі сили і кошти кидав би на розвиток освіти — і насамперед сільської освіти (сам Генсек починав трудову діяльність як сільський вчитель). Немає навіть достатньої кількості кваліфікованих вчителів, здатних вести заняття у межах заданої проблематики. І це стосується навіть міста, навіть столичних шкіл — рівень викладання наук у школах різко впав разом із падінням престижності роботи вчителя.

Тобто немає ні достатньої кількості вчителів, ні підготовленої учнівської аудиторії для сприйняття матеріалу такої якості.

Загальноосвітня школа — середня школа! — повинна давати учням загальну концепцію історії України. І коли сьогодні існує запит на цю концепцію, це не означає, що треба ускладнювати наявну систему історичних знань. Потрібно дати нове її тлумачення.

Що я маю на увазі?

Учень у школі має усвідомити, що історія його країни (не держави, а саме країни!) є багатогранною й інтегральною. Ми мусимо навчити учнів поважати творчість Шолома Алейхема і Пауля Целана, Анни Ахматової і Михайла Булгакова, Миколая Рея та Марії Конопніцької — так само, як поважаємо культуру, творену українською мовою. Бо ця культура (нехай творена не українською) — це частина нас, нашої країни, нашого суспільства. Це історичне надбання України. Ми маємо створити такий підручник, який би мирив, а не роз’єднував. І для цього не потрібно впадати в академічну казуїстику. З учнями слід говорити простою мовою — і про прості речі. Бо насправді не треба довго говорити про формування модерної української нації і про різницю у світоглядах людей. Адже і вояк УПА, який ішов у бій «за Українську самостійну соборну державу», і вояк Червоної Армії, що кидався в атаку з криком «За Сталіна!», на підсвідомому рівні розуміли: вони воюють за свою землю, за майбутнє дітей, за те, що сформулював Розенбаум: «За тебя иду я биться на войну. За дедов, за хаты, за родимый край, за малых ребят да за хлеба каравай». Ідеологічні моменти були вторинними! Якщо це прийняти до уваги, то зникає дуже багато моментів, які досі ділять український народ.

Чи можна очікувати патріотичних почуттів від малого кримського татарина, який у школі вивчає, що всі його предки були ворогами українського народу — бо гнали у ясир предків українців. Те, що сам Хмельницький розраховувався живим товаром, своїми співвітчизниками з союзниками-татарами, до уваги не береться. А маленький поляк, чиї предки були ще злішими ворогами українців? Як він має рости патріотом України?

Історія Кримського Ханства — це наша історія, історія нашої держави — хочемо ми чи не хочемо. І портрети ханів з династії Гіреїв мають так само прикрашати кабінети історії, як і портрети гетьманів України. Ми знаємо і багато говоримо про давньоруських князів. Але печеніги і половці не меншою мірою спричинилися до формування нашого генотипу і нашої історії, ніж слов’янські племена. Чи є місце в наших підручниках для половецьких і печенізьких ханів? Та і Ярема Вишневецький, і його син Міхал (як перший українець на польському троні) мають право на місце в українській галереї історичних образів.

Україна — це країна без лінійної історії. Це країна без яскраво вираженого прогресу. Наша історія — це історія країни, побудованої на засадах балансу. Багатовекторність та багатогранність — це наша риса. Ми — не Росія і не Польща. Ми — щось складніше. Тому історію нашої країни потрібно писати на основі балансів. Подібно до історії Швейцарії чи Канади. Варта погодитися, що ми — не якась унікально героїчна нація. Але це не применшує заслуг наших предків. «Люби род свой не про то, что он славный, а про то, что он твой», — писав свого часу будитель Закарпаття Олександр Духнович.

Саме цей принцип має бути покладений у основу підручника і шкільної програми. Інші принципи — доступність, логічність, інформативність, інтегральність. Саме на основі таких підручників можна прищеплювати історичні знання і історичну пам’ять учням.

Натомість концептуальний, історіософський підхід має давати вища школа. Ми не повинні викидати історію із вишівської програми. Студенти повинні вчити історію — але не як повторення давно відомих істин і завчених у школі фактів. Вони повинні вивчати історію на рівні концепції.

Сьогодні в Україні сформувалося три основні історичні школи. Перші — народницька школа, яка застаріла ще у часи Михайла Грушевського. Школа, яка глорифікує козацтво і підкреслює роль етнографічного чинника у формуванні суспільних процесів. Ця школа проста і зрозуміла для звичайного обивателя. Фактично вище розуміння цієї школи не просунувся Президент Віктор Ющенко. Але вже на початку ХХ сторіччя на зміну цій школі прийшла інша — державницька — школа.

Державницька школа асоціюється з іменами В’ячеслава Липинського, Дмитра Дорошенка, Наталі Полонської-Василенко, частково — Михайла Грушевського. Розвивалася вона здебільшого в умовах еміграції. Всю історію України сприймали історики цієї школи як боротьбу за створення, збереження і відтворення Української державності. Не випадково батьки-засновники школи були сучасниками Беніто Муссоліні, який перетворював державу на Абсолют (одна з рис фашизму — гіпертрофоване сприйняття держави як панацеї від усіх бід, інтегральна суть держави). Нинішні історичні школи в Україні значною мірою є наступниками державницької школи.

Є ще одна школа, засновником якої став Матвій Яворський: радянська історична школа. Її ми поквапилися списати, проголосивши хибною. Натомість у плані методики і методології в цій школі було чимале раціональне зерно, яке ще треба переосмислити. Принаймні, основні праці в сфері етнонаціональних процесів в Україні (С.Макарчук, В.Мазурок) були написані саме у межах цієї школи.

Але за нинішніх підходів за рамками історії України залишається велетенська кількість процесів, що відбувалися на території нашої країни і не можуть залишитися поза увагою громадян. Чи можна в курсі історії України розглядати діяльність етнічних українців Юліуша Словацького, Міхала Чайковського, Максиміліана Волошина чи Міхая Емінеску, які стали класиками інших літератур? Як трактувати Державу Феодоро, яка існувала на території Криму і активно впливала на політичні процеси в Середньовічній Європі? А Кримське ханство — це частина української історії? А печеніги і половці, які на 50-60% формували наш генотип і етнотип? Чому ми вивчаємо діяння князів, але не можемо назвати бодай 5-6 половецьких ханів? Половці в історії України залишили значно глибший слід, ніж варяги, які становили основу знаті, але не основу населення. А українські євреї, які становили значну частину населення українських міст і містечок? На початок ХХ сторіччя, скажімо, у Бродах кількість євреїв становила 82% від загального населення, у Белзі — 78% тощо. Цадик Нахман і Баал Шем-Тов — це частина української історії?

Як звести воєдино УПА і Перший Український Фронт, Шелеста і Шухевича, Бандеру і Мельника, Скоропадського і Косовського, Щербицького і Стецька? Очевидно, створивши нову, національну, концепцію історії України, де би всі ці явища мали єдине пояснення: історія України — це велетенський націотворчий процес. Процес, що почався кілька тисяч років тому зі змішування степових народів, і на цей процес нанизувалися різні культури — російська, польська, грецька, румунська, пізніше почали творитися культура села, містечка і міста. І сьогодні Україна — це полікультурна, поліетнічна, поліморфна субстанція, яка може існувати лише за однієї умови — взаємного визнання і взаємної поваги до минулого різних регіонів і різних етнічних груп. Бо українці сьогодні — це не етнос. Це — політична нація.

Отже, підсумовуючи: підручник історії для школярів має бути спрямований на головне завдання: творити базу для історичної пам’яті єдиної політичної нації. Курс історії для вищих навчальних закладів повинен програмувати елітарне мислення і сприйняття минувшини як матеріалу для подальшого націотворення і проектування, стратегічних розробок. І з цього й потрібно виходити, а не підміняти завдання і не експериментувати з історичною наукою.