«Єрмак нікуди не пішов»

«Єрмак нікуди не пішов» — пише Дзеркало тижня.

Він просто зник із публічного поля, але залишився всюди, де живе президент.

Єрмак удома.

Єрмак у спортзалі.

Єрмак вирішує, що їсти.

Єрмак приводить масажиста.

Єрмак поруч. І він «свій».

Це не політичний союз і не кадрове рішення.

Це симбіоз, який намагалися замаскувати.

Публічна токсичність Єрмака — в Україні й за кордоном — стала настільки очевидною, що Зеленський був змушений прибрати його з кадру.

Але не для того, щоб відмовитися.

А для того, щоб відбитися.

Його не звільнили.

Його сховали.

Як козирного туза, який усім набрид,

але без якого президент не вміє грати.

І тут виникає питання, вже не політичне, а людське.

Як же треба не поважати себе президенту України,

щоб ховаючись від чужих очей зустрічатися з тим,

кого:

вважають корупціонером,

від кого відвертаються партнери,

кого зневажають і в Україні, і у світі.

Це вже не управління державою.

Це прихований сором.

Це виглядає як побачення з людиною, з якою мама заборонила зустрічатися.

Ти ніби кажеш усім:

«Так, я знаю, що з ним не можна.

Так, я знаю, що він токсичний.

Але він мені потрібен.

Тільки давайте без свідків».

Якби ця людина була потрібна державі —

її б захищали публічно.

А якщо її ховають —

значить, усі все розуміють.

І тоді питання вже не до Єрмака.

Питання —

чому президент країни у війні погоджується жити в режимі забороненого побачення,

ховаючись, замість того щоб нести відповідальність.

Це не слабкість.

Це усвідомлений вибір.

Як у Ромео і Джульєтта.

Бригинець