Я народився і виріс в Криму. Так склалося. Давно відомо, що не все в цьому житті вирішує людина, і багато з того, що відбувається з нами і навколо нас, відбувається не за нашими планами і бажаннями.
Протест проти візитів кораблів НАТО. Ракетний крейсер USS Vella Gulf (CG-72) прибуває в Севастополь, 26 січня 2012 року. Фото Reuters
Бо існує ще Вища Сила, Божа Воля, яка визначає перебіг подій, створюює нам певні умови, ставить нас перед вибором, підкидає нам різні випробування і спокуси, впливаючи на наше життя і в якійсь мірі його нівелюючи. Отже в тому, що мені судилося стати кримчанином, мабуть теж є якийсь сенс і якась незбагнена невідворотність. Значить я маю бути саме зараз і саме в цьому місці. І значить тут є якась місія, котру я повинен виконати, роль, яку я повинен зіграти, отримавши наприкінці свого життєвого шляху або шану і повагу, або осуд і зневагу, або ж просто забуття.
Та мова зараз не про мене. Мета цієї статті привернути увагу читача до самого себе, спонукати кожного з вас заглянути вглиб себе, задуматись над тим хто ми є на цьому світі, в цій конкретній державі, на цій території? А також згадати ким були наші предки, чим займалися, які мали цінності, про що мріяли, що нам передали і чому навчили? І, співставивши відповіді на ці два блоки питань, визначитись, а чи так ми живемо, чи не втратили ми в гонитві за успіхом, будуванням кар`єри, суспільною адаптацією чогось глибшого, важливішого, головнішого, того, що зв`язує нас з корінням нашого Роду, дозволяє відчувати себе частинкою Великого Древнього Цілого, ім`я якому — Українська Нація.
Оскільки я є мешканцем найпівденнішого регіону України, то мені більш близькі проблеми саме українців Криму. Про це і піде мова.
Я думаю, немає потреби багато розповідати про рівень розвитку і поширення української культури на півострові, про популярність української мови, про відношення і ставлення до всього українського. Це всім відомо і не є таємницею. Я ж хочу привернути увагу до причин, залучити всіх вас, читачів, до пошуку шляхів вирішення існуючих проблем в різних сферах життя української громади Криму, будь то мовне питання, чи питання освіти, чи питання, що зачіпають соціальні, духовні, культурні чи якісь інші аспекти життя кожного з нас. Адже ніхто не скаже що в нас все добре і нам більш нема чого бажати. Проблеми є, і їх багато. Зупинюсь на тих, котрі мене особисто обурюють і дивують найбільше:
1. Мовне питання. Української в Криму не чути. Прикро, сумно але факт. Якщо навіть дуже постаратися і пошукати, то можна знайти залишки мови лише десь у віддалених селах, серед стареньких бабусь, та й то спотворену “суржиком”. Чути російську, чути кримськотатарську, іноді чути індійську, арабську, англійську. А от рідну і співочу можна почути лише влітку на пляжі, по телебаченню або на нечисельних заходах біля пам`ятника Т.Г. Шевченку в Сімферополі. Чому так? Чому ми вважаємо за поганий тон спілкуватись рідною мовою? Що це? Вживлений нам «радяною» комплекс меншовартості? Чи наша національна толерантність, що часто межує з мазохізмом і рабською безхребетністю? Невже в нас остаточно згас той вогник волелюбності і звитяги, що на протязі тисячоліть зберігав нашу самоідентичність, самобутність, унікальність і не дав нам зникнути, розчинившись серед інших народів Світу? Сподіваюсь що ні. Сподіваюсь, що він просто приспаний, пригнічений, закиданий привнесеним мотлохом, але ще жевріє, і до нього можна достукатись. Задумайтесь над цим. В мене є друг. Він росіянин. Та попри те, він не соромиться розмовляти українською в громадських місцях, добре знає історію, відзначає знакові події, шанує наших героїв і національні звичаї, відвідує нашу церкву і вважає за необхідне вдягати вишиванку на державні свята. Я глибоко поважаю цю людину. Бо вона є прикладом того, яким повинен бути громадянин України, не зважаючи на його національну приналежність. Хто з нас, українців може похвалитись хоча б цим? Наведу ще один приклад. Уявіть, що ви переїхали жити до Сполучених Штатів Америки. Це багатонаціональна, англомовна держава.. Ви вливаєтесь в місцевий соціум, вирішуєте питання з роботою, з житлом. І при цьому до вас звертаються англійською. Вам спаде на думку дивуватись, обурюватись і заявляти про американізацію? Ви станете вимагати, щоб з вами спілкувались вашою рідною мовою, бо англійської ви не розумієте? Впевнений що ні. Ви або вивчите англійську, або найматимете перекладача. І це правильно. Так є і так має бути. То чому в окремих регіонах України спілкування українською вважається проявом націоналізму (в спотвореному розумінні цього слова), або ж трактується як утиск національних свобод і насильство? Чому вперте небажання представників нацменшин вивчати і вживати українську, вважається нормальним, а україномовний українець в Україні сприймається як надзвичайне явище?
2. Друковане слово. В Криму з року в рік бореться за виживання єдиний україномовний часопис “Кримська Світлия”. Проблеми з фінансуванням, проблеми з друком і розповсюдженням, проблеми з передплатою. Чому так? В Криму існує чимало кримськотатарських видань, безліч російськомовних. То чому ж ми, українці не підтримуємо свого? Чому не тримаємось за своє? Чому свого не відстоюємо і не захищаємо? Чим обумовлена ця байдужість і пасивність? Намагався знайти в книгарнях Сімферополя книжку Ліни Костенко “Записки українського самашедшого”. На мене дивились круглими очима і двічі викривили ім`я видатної поетеси, назвавши її спершу Аліною, а потім Лєною Костенко… Довелося замовляти в Києві. Зате книжки українофоба Д. Табачника “Украінскій фашизм” рясно красувалися на полицях.
3. Питання релігії. В кожному великому місті Криму, а також в багатьох населених пунктах меншого формату є православні храми, церкви, каплиці. В Сімферополі їх близько десяти. І всі вони чомусь московського патріархату. За останні десятиріччя значно зросла кількість мусульманських храмів. Мечеті будують в кожному місці компактного проживання кримських татар. Скільки ви знаєте українських храмів (УПЦ КП чи Греко-католицьких) на півострові? Одиниці. І здебільшого, це не повноцінні духовні споруди, а пристосовані під церкву житлові приміщення. Чому так? Чому і тут ми пасемо задніх і не вимагаємо задовільнення всоїх релігійних потреб?
4. Питання освіти. Школи з українською мовою викладання в Криму рідкість. Щастя якщо при освітянському закладі відкривають “український” клас. Та якщо такий і існує, то його всіма способами намагаються скоротити, об`єднати з іншим класом, закрити. І не тому, що немає попиту, не тому, що нема бажаючих, а просто тому, що існування таких класів чомусь муляє керівництво шкіл. І ми мовчимо. Ми не даємо цій інформації розголосу. Ми і тут не відстоюємо свої інтереси. Чому?
5. Питання культури. Це взагалі болюче питання. Прадавні українські традиції та звичаї в Криму забуті давно і цілковито. Ми замінили Різдво Новим роком. В нас не в моді вертепи, в нас не водять козу, щедрівки та колядки якісь безбарвні і мають на меті лише отримання від господаря грошової винагороди. Цього року на Різдво, до нас приходили колядники. Діти буркотіли якісь коротенькі рифми на суржику, головний зміст яких був не сповістити “Благу Звістку”, а зводився до банального “дайде дядьку п`ятака”, чи “дайте дядьку гроші, будете хороші”. Вигляд і вбрання було не кращим. Дівчатка були з нафарбованими губами, розмальованими обличчями, з якимось гіжками-антенками на голові, а хлопчики нагадували піратів. Все це дійство нагадувало скоріш хелоуін чи вторгнення інопланетян, ніж Різдво Христове. Але я розумію, що діти не винні. Їх не було кому навчити як треба. Їм не пояснили зміст святі і значення коляди…Ми також не святкуємо “Івана-Купала”, “Маланку”… Людина в етнічному одязі, чи хоча б з окремими його елементами викликає щонайменше подив і цікавість на обличчях перехожих. В нас нема місцевих етноколективів, гуртків з вивчення національних ремесел. Навіть звичайна українська символіка, така як “тризуб” чи “сварга” викликають у кримчан незрозумілі асоціації і агресію. Хіба не дивно бачити це в Україні? І чи не ми самі винні що воно так є?
6. Питання історії. Попри те, що історія нашого народу древня і велична, ми чомусь не тяжіємо до її вивчення, до пошуку правди, до аналізу та власної оцінки тих чи інших подій. Нам простіше слухати і вірити в міфи, створені нашими катами-поневолювачами. Нам кажуть, що Мазепа зрадник, бо він нібито зрадив Російського царя. І ми не задумуємось над тим, що зрадником він був лише в очах Російської імперії, яка ніколи не вважала українців окремою нацією, і завжди лише використовувала і грабувала наші землі, привласнювала інтелектуальний та фізичний ресурс, вкрала нашу історію. А про те, що Мазепа дбав в першу чергу про інтереси України, бажав її самостійності, збудував безліч церков ми забуваємо. Комуністи і виховані в СРСР називають Бандеру бандитом і ворогом. І то правда. Для них, для їх режиму він був ворогом. Бо ця людина спромоглася очолити найпотужніший рух спротиву українців проти окупаційних режимів Гітлера і Сталіна. Бандерівці давали відсіч звірствам поляків, що винищували українські села, не шкодуючи ні старого ні малого. Вони чинили опір кривавій радянській системі, та гітлерівській експансії водночас. В них була одна мета і одна заповітна мрія – Самостійна Україна. Тому Бандера наш герой. І не слід боятись, що комусь це може не сподобатись.
7. Наша єдність… Я давно замислююсь над питанням, де її шукати. Як пробудити в нас відчуття національного братерства? Дивлюсь на кримських євреїв, вірмен, греків, татар. Всі вони є цілісною, згуртованою спільнотою. Вони виступають єдиним фронтом в відстоюванні інтересів цілої громади загалом і кожного її члена зокрема. Це можна спостерігати і в земельних питаннях, і в питаннях працевлаштування, соціальної допомоги, забезпечення житлом, тощо. Ми живемо кожен в своїй шкаралупі. На святкування Дня Незалежності України на площі збирається півтори-дві сотні людей, а на менш значущі свята й того менше. Ми не здатні об`єднатись у спільній біді, не здатні розділити спільну радість. Ми не можемо разом відстоювати свої права і вирішувати свої питання. Ми не здатні стати силою, з якою будуть змушені рахуватися і до вимог якої дослухатимуться. А потім ми киваємо на владу, «на москалів», скаржимось на лиху долю. Хоча самі ж її собі й будуємо.
Як бачите, питань і проблем, які потрібно якось вирішувати, вистачає. Тож не щукаймо винних де інде, а почнімо з себе. Бо якщо городина не росте, чи сад не родить, то не рослина винна і не в землі причина, а справа в господарі. Як не оброблятимеш землю, не додаватимеш гною, не засіватимеш вчасно, не полотимеш бур`ян й не поливатимеш, то врожаю не буде.
Сподіваюсь, що викладені тут питання знайдуть відгук. І якщо, читаючи ці рядки, в когось в Душі щось ворухнеться, якщо хоча б хтось замислиться і зробить для себе висновки, якщо хоч кілька людей почнуть робити трохи більше для України ніж робили досі, значить ще не все втрачено. Шануймося. Гуртуймося. Засіваймо кримську ниву українським зерном. І, прийде час, зберемо врожай.
Ігор Дуда
