– Що я колись розкажу про цю війну своїм онукам? – Оленка повернула до мене замурзане обличчя.
– Коли я потім колись буду розказувати про цю війну своїм синьооким онукам, то обов’язково згадаю про Павлика.
Історія замовчує про таких, як він. Потім згадають про політиків, які не втекли і виголошували хороші промови на міжнародній арені. Обов’язково й заслужено у підручниках історії згадають про генералів і кількох бойових командирів.
А я розкажу про Павлика. Я надіюся, у мене колись будуть синьоокі внуки, і я буду тією прибацаною бабкою, яка не пектиме пиріжків, а куритиме одну за одною і казатиме своїй дочці в слухавку: «Анжела, нафіга мені вода, Анжела, я не відчиню тобі дверей, привези мені чилійського сухого червоного і камамберу, Анжела, бо я не відчиню тобі дверей!»
Так от, колись у мене будуть таки синьоокі онуки, і вони мене запитають, хто переміг у тій довбаній війні. І я їм скажу, що в тій святій війні переміг той, хто переміг себе, той, хто воскрес. І це Павлик.
Він не загинув, захищаючи рідну землю, він просто залишився живим тоді, коли помер.
Я їм розкажу про Павлика, який жив у Харкові, писав коди для фармацевтичної компанії з Канади й любив Оксану. Це той Павлик, який 25 лютого просто виніс абсолютно німу і задерев’янілу Оксану зі своєї дворівневої квартири на Салтівці, взявши тільки документи, Оксаниного кота і Мавіка, якого купив для того, щоб знімати Оксану на Сиваші й Бакоті.
Він віз Оксану до Львова і відпоював її гарячою водою, бо вона нічого не могла більше їсти. Ще він годував кота мисливськими ковбасками, які ще можна було купити на заправках, і боявся померти так, що у нього зводило пальці на ногах, але він всю дорогу розказував Оксані про Краків і про те, який там театр.
Коли Оксана через тиждень у Львові у своєї тітки почала їсти, Павлик пішов до військкомату. Там подивилися на нього, на його бойовий досвід, записали його дані і сказали чекати дзвінка.
Коли у Львів уперше прилетіло, Павлик зібрав Оксану, посадив її в автобус і відправив до Польщі, де її з котом чекала мама, яка там працювала й жила вже 15 років.
Він знову пішов у військкомат, вистояв там чергу і, почувши, що треба далі чекати, повернувся до Оксаниної тітки. Тоді через знайомих знайомих знайшов вихід на командира одного із добровольчих батальйонів. Той погодився із ним зустрітися, і Павлик йому сказав: «У мене є Мавік, я вмію ним користуватися. Я купив собі всю спорягу ще на початку лютого, у мене є досвід походів у гори і я хочу вбивати. Візьміть мене на війну».
Я буду розказувати своїм синьооким онукам про Павлика, хоч насправді я буду розказувати про війну. Розкажу про те, як Павлик два місяці вчився бути військовим, потім звільняв Харківщину, а потім Бахмут. Я розказуватиму про те, як він мерз і як він оплакував товаришів. Але основне, я розказуватиму їм про те, як Павлик при кожній нагоді дзвонив до Оксани, як він їй писав. Я розкажу про те, що він засинав в окопах, дивлячись на Оксанине фото.
А тоді я розкажу про те, як Оксана одного разу йому подзвонила й сказала, що більше не буде йому писати, бо в неї тепер є Адам, і в них сім’я, і буде син, а він, Павлик, нехай береже себе.
І тоді я буду довго своїм синьооким онукам розказувати, як Павлик помер всередині.
Я розкажу їм, що він сів під деревом, поклав на коліна свого АК і довго на нього дивився.
Я про цей Павликів погляд на калаша буду розказувати сто шістдесят чотири хвилини і сімнадцять секунд, бо стільки часу він дивився на нього. Я буду розказувати про те, як чорніли сині Павликові очі, як пекло йому в горлі, як він ненавидів війну і себе у цій війні.
І ще я розкажу, як до нього підійшов його командир через сто шістдесят чотири хвилини і сімнадцять секунд після дзвінка Оксани. Я розкажу, як командир забрав із рук Павлика АК.
Тільки я не розкажу, що казав Павликові командир. Може, навіть і нічого. Може, він дивився теж на той АК і йому пекло в горлі. Я не знаю, що він йому сказав. А що він міг сказати? Він воював давно, Павликів командир, а його дружина разом із сином на початку березня поїхала в Ростов. Що він міг сказати Павликові?
Я тільки знаю точно, і я розкажу про це своїм синьооким онукам, що Павлик тоді помер. А мертвим воювати не можна, можна тільки живим. Мертвий Павлик нікого не врятує. Навіть себе.
І коли через місяць після цього Оксаниного дзвінка він лежав трьохсотим під висоткою, я скажу своїм онукам, що я подумала. «Двохсотий», – подумала тоді я.
Він навіть не наклав собі турнікет, бо він помер іще місяць тому, коли йому подзвонила Оксана.
І коли я, перекривши його рану, тягнула його на собі до машини, він навіть не допомагав мені, бо він був мертвим уже місяць, а мертві не хочуть жити.
Я розкажу своїм онукам, яка я тоді була сильна. Я казала тоді: «Ти не можеш так зі мною, ти не повинен так зробити, я не витримаю, оживай, сука, якого хера?!
Ти потрібен мені, як дихати. Якщо ти тут здохнеш, я здохну разом із тобою, а якщо я здохну, хто буде витягувати всіх інших вас, здорових дядьків, куди ж ви без мене, а я без вас, а всі інші куди без нас усіх, слухай, я знаю, ти помер, але я жива, мені треба, щоб ти теж жив, щоб ти жив, жив, жив, живи, живи, живи, жи ви жи ви жи ви…»
Так шепотіла я над мертвим уже місяць Павликом, якого поранив снайпер 20 хвилин тому.
І я розкажу, як він дивився на мене, і його чорні вже місяць очі стали спочатку сірими, а потім такими, як сонячне зимове небо, на яке він дивився, коли я тягнула його до машини.
Я розкажу своїм онукам із такими ж синіми очима, як воскрес Павлик, і як я воскресла з ним, а потім воскресала із кожним, кого я тягнула до машин.
Ось як я розкажу своїм онукам про війну.
Оленка обняла свої коліна, поклала на них підборіддя і замовчала. Я теж мовчала. А тоді вона усміхнулася, глянула на мене і весело сказала:
– А потім зайде в кімнату дід моїх синьооких онуків, Павло Петрович, і скаже: «Скільки можна розказувати про одне й те ж? Їдьмо краще на море, я запущу нашого Мавіка-234, і ми знімемо круті кадри заходу сонця над Ласпі».