Жити в Україні:
— це коли ти час від часу, під час умовної тиші, трошки дозволяєш собі не думати про війну, і тобі навіть соромно за це — але ось проїзджає автобус з написом «діти. Евакуація», і ти знову вириваєш себе в цю реальність, бо війна не скінчилась;
— це коли ти ненавидиш і зиму, і морози, але ж чекаєш їх, бо це потрібно не тобі — це потрібно ЗСУ, щоб земля добре промерзла і їм було зручніше наступати;
— це коли з початком повітряної тривоги подумки чекаєш «свою» ракету, яка зрештою перерве саме твоє життя — і тебе попускає, коли чуєш «відбій»;
— Це коли ти не віриш в Бога, але купуєш індичку та накриваєш на стіл саме зараз, в грудні, а не «7 января» тільки з солідарності, щоб підтримати своїх і відірватись від росії;
— це коли серце стискається від погляду на ялинку в метро, а не на майдані, як колись;
— це коли кожного ранку просинаєшся з уже звичною думкою «сьогодні живі, дякую»;
— це коли бомблять Херсон, а ти у Харкові, і тобі боляче;
— це коли хочеться свята, але ти подумки вважаєш, що ще не можна, і ти «святкуєш» з почуттям вини…;
— це коли спиною під час сну відчуваєш земні поштовхи, і то вибухи десь далеко. Хтось від них нерідко помирає — а ти відчуваєш це на великій відстані;
— це коли немає чужих дітей, і більше 450 дітей офіційно загиблих — наче твоїх 450. І діти, вивезені рашистами в росію — наче твої, вивезені;
— це коли рахуєш втрати росіян, а тобі все мало. Коли слідкуєш за пожежами на росії, а тобі все мало. Коли росію душать, але тобі здається, що мало душити, треба закопувати;
— коли твоя дитина придумала собі «кричалку» — «Харків — сила, Бєлгород — могила», а ти це не забороняєш, бо в курсі про чергові щоденні обстріли звідти;
— це коли плануєш весну, і літо, і наступну зиму, бо оптиміст, і дуже хочеться пережити і вижити. А ще тому, що живеш з вірою та довірою до ЗСУ.