Зеленський діє послідовно і планомірно…

336

Президент Володимир Зеленський не є чиєюсь маріонеткою. Намагаючись принести мир на Донбас, він діє послідовно і планомірно, використовуючи для цього зрозумілі тільки йому методи, які до того ж неприйнятні для більшості українського суспільства.

Він не хоче розуміти, що військовий тиск Росії буде тільки посилюватися, тому що у Путіна немає іншого виходу. І за позбавлення Зеленського від ілюзій Україна може заплатити досить дорого. Про це розповів військовий експерт і блогер ОЛЕКСІЙ АРЕСТОВИЧ.

— Які ключові події 2019 року можете відзначити?

— Ключові події — це злам стратегії, яку вів Порошенко. Дуже сильно довернули суспільство на тему прискореного примирення і за рахунок поступок Росії. Це стратегія особисто Зеленського, яку він послідовно реалізує. Всі його виставляють лялькою, маріонеткою, нездатною нічого зробити самостійно. Але це не так — Зеленський послідовно веде стратегію, яка збігається з його цінностями. Інша справа, що ця стратегія виходить з помилкових суджень, але це його не зупиняє.

Відповідно, заміна керівництва Генерального штабу, заміна керівництва Міністерства оборони, відповідні зміни по всьому командному ланцюжку аж до фронту — це люди з політичного пулу Зеленського. Але цивільні це бачать так — там дозволяють стріляти чи не дозволяють. Стріляти дозволяють, але тепер стрілянину не заохочують. Тобто командир знає, що якщо його підлеглі будуть занадто багато стріляти, він отримає несхвалення на верхніх щаблях командного ланцюжка, а це поступово змінює характер ведення бойових дій.

Зараз ми менше відповідаємо на ворожий вогонь. Вперше у вересні 2019 року було зафіксовано, що ми втратили більше, ніж росіяни на тій стороні. За два з половиною роки до цього жодного разу такого не траплялося. Противник завжди втрачав більше.

— Чому так?

— Тому що при всьому їхньому пафосі вони не вміють воювати. Вони воюють, плюс-мінус, як ми, і при цьому ще схильні ризикувати. Ми бережемо людей, а вони ризикують. Тому їх втрати були більшими. Більше російського ось цього «авось», більше пофігізму, більше ризику і, відповідно, втрат. Знову ж таки, вони виснажені, тому що ми міняємо бригаду на бригаду, а вони змінюють батальйони всередині однієї й тієї ж бригади на фронті. Тобто вони місяць — на ротації, місяць — в ППД і так далі. Вони дуже втомлюються, вони дуже виснажені. Тому помилки накопичуються, людський фактор працює, і їх втрати були більше, поки не почалася підготовка до «нормандської зустрічі».

Це все викликає бродіння в Збройних силах України та на рівні рядового, сержантського, офіцерського складу. Вони не розуміють — Зеленський зрадник чи просто занадто добра людина. Армія не може в такому стані довго перебувати. Їм потрібно розуміти, хто ними командує, хто Верховний головнокомандувач. Тому сильно просіла морально-психологічна складова Збройних сил.

Олексій Арестович: «Сильно просіла морально-психологічна складова Збройних сил»

— Якщо говорити про позитивні зміни?

— Ініціативи міністра щодо прискореного переходу на стандарти НАТО — там десять пунктів стратегічних реформ. Все-таки був збільшений оборонний бюджет. Продовження випробувань критично важливої для нас зброї, важкої ракетної керованої зброї — «Нептун», «Вільха», «Грім», «Сапсан». Була збільшена і поставлена американська військова допомога, у 2020 році запланована поставка протикорабельних ракет, чого раніше ніколи не було. Реформа системи військових звань. Інтенсифікація взаємодії з НАТО, яка показує, що страшної «зради» не відбувається, як всі очікували, що ось післязавтра будемо відривати тризуби і клеїти російську зірку — такого теж не відбувається. Тому ставлення у військових амбівалентне до цього всього.

Але, крім відношення армії до свого керівництва, є ще відношення суспільства до армії і до теми війни. Зараз ветерани та волонтери стали маргіналами. До цього вони п’ять років були у фаворі, головною суспільною силою, найбільш розпіареною, найбільш значущою, яка користувалася найбільшою довірою. Зараз у них особиста психологічна криза. Вони пішли вниз, плюс проти них порушуються справи, починаються переслідування. Адже навіть якщо вони реально винні, то все-таки інформаційна кампанія проти них вказує на те, що це особисте відношення глави держави.

— Зеленський не любить військових?

— Так, крім того, він не любить тему війни і нічого з собою не може вдіяти. І його дуже вдало лякають зловісною змовою військових і волонтерів, інспірованою Порошенком. І він, я так розумію, схильний у це вірити. Це породжує специфічні відносини в суспільстві. Зараз взяла гору публіка, яка не любить армію, не любить війну, а любить звинувачувати Україну в тому, що ми самі негідники. До них активно прислухаються.

Проблема цієї влади в тому, що вони не можуть перейти до системного будівництва. Вони як і раніше рухаються від оплесків до оплесків, від PR-ходу до PR-ходу, у військовому питанні також. Один із найглибших провалів — це рішення ліквідувати строкову службу. Тому що Україна, будучи оточеною Росією з трьох чвертей своєї території, не може собі дозволити розкіш відмовитися від строкової служби. В такому разі не буде навченого військового резерву. Хоча вони говорять про те, що ми замінимо це територіальною обороною, але в територіальну оборону теж повинні йти підготовлені люди. Де ж їх брати?

Швейцарія має строкову службу. Польща збільшує армію вдвічі. А ми говоримо, що нам це не треба.

— Чи варто очікувати ескалації від Росії в 2020 році? Тому що після зустрічі в «нормандському форматі», була прес-конференція Путіна, де він знову заговорив про «исконно русские земли» на території України.

— Це говорить про те, що у Путіна немає інструментів тиску на Україну, крім військових і економічних. Але з економічними не надто виходить, судячи з газу. З військовими теж не дуже виходить, судячи зі стану справ на фронті.

Олексій Арестович: «У Путіна немає інструментів тиску на Україну, крім військових і економічних»

У західній політологічній науці вважається, що є чотири основні сили: інформаційна, економічна, дипломатична і військова. Путін використовує повний спектр проти нас, плюс він використовує повний спектр проти Заходу, але військова складова для нього ключова. Навіщо інакше треба було витрачати мільярди доларів, своє місце за столом у «Великій вісімці», отримати санкції, втратити тисячі життів, щоб створити два інструменти — ДНР і ЛНР, а потім від них відмовитися. Видно по всьому, що ставка йде на військовий тиск і, як мінімум, на військову риторику.

Вони так натякають на Маріуполь, на те, що ми зараз захопимо все до Криму, створимо нову Новоросію і так далі.

— З якою метою?

— Зеленський на переговорах у «нормандському форматі» не поступився у ключових питаннях Путіну. Значить, на нас треба натиснути до наступної зустрічі, яка відбудеться в кінці березня.

— Чим тиснути? Що у них є для цього?

— Вони можуть грати тільки зверху вниз, росіяни ніколи не грають на рівних або з низу до верху, тільки військовим шляхом. Не знаю, чи перейде це в практичну фазу, спробу «прокачати» фронт трохи сильніше, ніж зараз. Але те, що військовий тиск, військова риторика буде тривати — сто відсотків, і буде посилюватися у міру наближення до нової «нормандської зустрічі».

— Наскільки реальна реалізація ініціативи побудувати стіну з Донбасом, якщо не вдасться домовитися?

— Навіть якщо ми раптом збудуємо стіну на Донбасі, припинимо будь-яке сполучення, соціально-економічну допомогу та інше, що це дасть? Невже ви думаєте, що росіяни будуть просто дивитися на цю стіну? Вони будуть штурмувати її, підкопувати тощо. Все одно доведеться вести війну.

Трагедія Зеленського і всієї «зеленої» влади полягає в тому, на мій погляд, що вони хороші люди, але погані політики. Тобто Зеленський реалізує свої цінності. Він дійсно хоче зупинити війну, хоче добра Україні, мені так здається, але він не розуміє, що нам дісталися історичні сусіди, які не збираються заспокоюватися. Будуть таранити, переслідуючи свої стратегічні цілі, і ми стоїмо на шляху цього їхнього тарана. Тобто — будуй стіну, викликай миротворців, роби, що хочеш, все одно вони не заспокояться.

— Чому у Путіна все виходить?

— А що він зробив із Америкою, з Україною, з Францією тощо? Він воює тому, що всі з ним миряться. Це як шкільна бійка: один намагається миром закінчити справу, весь час намагається обійняти хулігана, а той його лупить по обличчю. Не тому, що він супербоєць або щось вміє, просто тому, що він б’ється, а інші з ним миряться. Якби з ним почали битися, наприклад, не військовими засобами, а дипломатичними, економічними, інформаційними, то руки би пообрубали. Успіх цей можливий тільки тому, що ніхто всерйоз Росією не займається. Їй потурають.

Захід буде робити це до останнього, тому що сам перебуває в складній ситуації. На останній зустрічі НАТО, яка була в Лондоні, головним противником був призначений Китай. А в трикутнику НАТО-Росія-Китай, що хоче НАТО? Або протиставити Росію Китаю, щоб взаємно послаблювали один одного, або принаймні зробити нейтральними, або спровокувати Китай піти на Росію. Все це передбачає акуратне поводження з Росією, щоб не зробити її прямим союзником Китаю. Складна гра. Всі переслідують свої інтереси.

Олексій Арестович: «На останній зустрічі НАТО, яка була в Лондоні, головним противником був призначений Китай»

Єдина країна, яка проактивно не переслідує свої інтереси — це Україна. Тобто ми обороняємося, і досить вдало, але ніяк не можемо перейти до наступальної стратегії. Єдиним виразником цієї стратегії для мене була Олена Зеркаль. Ось вона наступала, але вона вже у відставці.

— Де в цьому році шукати фінансову військову допомогу? З якими країнами треба налагоджувати відносини для цього?

— Американці вже збільшили допомогу до 700 мільйонів. Це дуже багато. Більш того, це летальна допомога, і видно по її складу, що вони приділяють величезну увагу Чорноморського регіону. Але якщо росіяни будуть «качати», то це будуть південь і схід, російськомовні регіони. Значить, якщо брати Київ, північ, то вони очікують різкого опору і різкої реакції Заходу — спроба взяти Київ, умовно кажучи. Також Чорне море — не Азовське, у Чорному морі інтереси НАТО безпосередньо задіяні. Там країни НАТО — Румунія, Болгарія, Туреччина. Тому мова йде про протикорабельні ракети і посилення південного флангу України. Зауважте, перший експеримент із територіальної оборони нового типу теж проводиться в одній з південних областей. Тобто туди переносяться основні зусилля. І Україна, і НАТО в основному очікують капостей від Росії в Чорноморському регіоні.

У нас ще один козир з’являється — це те, що Британія виходить із ЄС, і вже може не погоджувати свої політичні заяви і військові ходи з Євросоюзом. Прем’єр-міністр Британії Борис Джонсон після того, як парламент проголосував за вихід із ЄС, нарешті заявив, що його установка на перезавантаження відносин із Росією була великою помилкою. Із Росією не можна миритися, Росія — негідники, сволочі, і з ними треба розбиратися по-дорослому. Для нас британці — це дуже великий козир, тому що британці дуже сильні. Вони серйозніше за всіх інших відносяться до Будапештського меморандуму, своїх зобов’язань. Британці грають у власну гру щодо України, тобто через Польщу, через країни Балтії. Це наша дуже серйозна опора. Із Британією треба вибудовувати хороші відносини. Американці теж нас не кинуть, звичайно.

— Ще Франція.

— Франція свиню за свинею нам підкладає в особі наївного Макрона, соціаліста-лівака і доброго хлопця. Який у своїй програмній промові заявив, що ми зараз відродимо Відродження і Просвітництво, а для цього треба вступити в союз з Росією. Йому залишилося два з половиною роки, і нам треба вистояти, тому що Макрон буде псувати кон’юнктуру, загравати з Росією. У нього є готовність пожертвувати нашими інтересами.

Тобто мій прогноз такий: чим швидше Зеленський налетить на свинцеву стіну реальності, тим краще буде для нього самого і для нас. Є надія, що він почне на неї налітати вже в цьому, 2020 році. Перше, що його протверезило дуже сильно — це «нормандська зустріч». Він, мабуть, подивився Путіну у вічі. Зеленський не сказав, що він там побачив, але по ньому було видно, що він трохи здивувався, що він не думав, що Путін такий. Усі українські президенти починають з бажання полобизатися з Путіним або з Росією, потім повільно тверезіють.

Зараз ми оточені на три чверті Росією, російськими військами, а будемо оточені на п’ять шостих. У зв’язку з цим у нас виникає величезна проблема з північчю. А наші «миротворці» кажуть, що Збройні сили треба скоротити або залишити ту ж чисельність, що ми будемо, звичайно, розвиватися, ліквідувати строкову службу, все буде по-натовськи. Але при цьому нічого не говорять про реально важливі проблеми – системну мобілізацію, розгортання додаткових військ, зупинення загрози з півночі. Тому що сьогодні є політична установка на мир і поступки. Інша справа, що у національних інтересів завжди є ядро і периферія, и Зеленський не жертвує поки ядром, але периферією він схильний жертвувати сильно.

Олексій Арестович: «Сьогодні є політична установка на світ і поступки»

— Що зараз взагалі відбувається між Росією і Білоруссю?

— Йде поглинання Росією Білорусі, політичне злиття і поглинання. З огляду на те, що договір про союзну державу — це кінець 1990-х, там серія договорів, але з 2017 року — це незворотний процес, який перейшов в активну фазу. «Захід-2017» — навчання були. Я писав, що російські війська залишаться в Білорусі. Але вони там залишилися дуже цікаво: ніби як вийшли, але тут же нові зайшли назад на навчання, просто крутяться цілорічні навчання. Це не постійна присутність, але постійно близько десяти тисяч російських військ там стирчать.

Росія не просто поглинає Білорусь, а вирішує загальне стратегічне зовнішнє завдання — відновлення СРСР, міні-СРСР, а друге завдання — залишити Путіна при владі. Батька Олександр Григорович Лукашенко втратив ресурси для опору, хоча їх і так було не дуже багато. Білорусь розм’якшують вже 16-18 років, і, так чи інакше, вона буде поглинена.

— Але в Білорусі можуть початися масштабні протести?

— Я думаю, якщо росіяни не ідіоти, вони зроблять все розумно. Вони залишать Білорусь формально незалежною державою. Просто з’явиться наддержавна надбудова, яка буде все більше інтегруватися: спільні збройні сили, спільна зовнішня політика, спільна політика тощо. Просто все менше буде звучати білоруської мови. Білорусь ніколи не оголосять федеральним округом Росії. Особливо причепитися буде ні до чого, але технічно, де-факто, це буде злиття і поглинання.

Я не бачу ресурсу, який дозволив би Білорусі уникнути цього. Перехід до збройного опору ми не розглядаємо, тому що там деморалізована публіка, та й особливого ресурсу воювати там немає. А мирний громадянський протест… ми ж розуміємо, коли держава такого масштабу, як Росія, концентрує всі свої зусилля на придушенні протесту, вона його зазвичай душить.

Є ще одна проблема. Білоруські силовики — від поліції, представників Міністерства внутрішніх справ до КДБ і Міністерства оборони — всі закінчили вищі російські навчальні заклади. Вони індоктриновані, скажімо так, вже давно. Тому силова машина Білорусі навряд чи піде поперек, вона буде тиснути разом із Росією. Ми вітаємо, звичайно, білоруські протести, радіємо їм, лайкаємо, репостимо, але ми ж розуміємо…

— Чи варто тоді Україні залишати Мінськ як місце для зустрічі Тристоронньої контактної групи?

— Не варто, звичайно, але альтернативи немає. На нас дуже сильно тисне ЄС і Франція, і Німеччина. Ми і щодо газу, і щодо «нормандії» тримаємо свою позицію, але зовсім не враховувати їхні інтереси ми не можемо. А їхні інтереси — зняття санкцій, мир із Росією, нова архітектура безпеки та інші рожеві вигадки, які ніколи не відбудуться. Але ми заплатимо за позбавлення європейців від ілюзій досить дорого.

Поделиться:
Загрузка...