Але сьогодні хотів би звернути увагу на інше. Головним питанням, яке розділяло донедавна країну, було, фактично, ставлення до Росії, адіннародівського та совкового наративів як його модифікацій. Сьогодні такого питання, де-факто, немає. Путін вилікував українців від тяжкої хронічної хвороби малоросійства. Вкупі з куражем, відчуттям вінерства та єднання з цивілізованим світом це створює абсолютно нову політичну реальність. Водорозділ далі буде між правими й лівими, риночниками та «соціальниками», але з ментальною залежністю від «рускава міра», здається, покінчено назавжди — не залежно від мови особистого спілкування в різних регіонах (хоча й тут помітні приємні зсуви).
Ми стали нормальною європейською країною. Залишилося лише добити гадину
Перед передислокацією на Слобожанський напрямок заїхав додому і якийсь час стояв, тупо дивлячись на поличку зі взуттям.
Порожня квартира. Книги. Фотографії. Дитячі іграшки в пилюці. І елегантні шмотки з минулого життя. Костюми, краватки, туфлі, запонки.
Я не відчував абсолютно нічого. Наче це речі якоїсь іншої людини. Просто порожнеча.
Я радію, коли берці просохли за ніч. Я підйобую всіх навколо, що справжні стратеги підписали контракт ще у грудні і отримали від ЗСУ нормальну форму. Я віддав комусь свій ніж, а мені підігнали новий. Я не пам‘ятаю, коли останнього разу тримав у руках гроші і гадки не маю, який зараз день тижня, але точно пам‘ятаю, коли голився.
Мої політичні навички ідуть на те, щоб шляхом перемовин і бартеру нарішати підрозділу побільше роботи, бо «я пришёл на перестрелку». Я інакше говорю, інакше думаю і сплю кожного разу, коли є така можливість. Мої жарти стали простими і пласкими, зате над ними регочуть люди, яких я поважаю за справи, а не за посади.
І я відчуваю себе справжнім.
Я не дохуя штурмовик, і робота у саперному підрозділі недохуя геройська.
Я не зможу показати сто тищ фотографій у звільненому Ірпені, тому що коли ми працювали там, він ще ніхуя не був звільненим, а коли його звільнили, наказу висуватись туди не було. Я не зможу сказати, що саме цього росіянина вбив особисто я, тому що ми працюємо групами, і зазвичай тільки потім можемо дізнатись, що спрацювало, а що ні.
І я не можу сказати, що це мене не муляє. Тому що так сталося, що з перших годин війни я вирішив підбадьорювати населення, яке перебувало в шоковому стані. І мені здається, що це щось змінило. А якщо не змінило, то мені похуй, бо я робив те, що вважав потрібним, і зробив би це знову. Але я не герой, і навіть не вчусь ним бути. Я роблю те, що можу, як і всі навколо. Всі ви.
І ми дорого за це заплатимо.
Номерами, по яким вже ніхто не відповість. Криком уночі, коли насниться той пацан, що тоді не встиг. Поглядами в небо. Зтертими кістками.
Все має свою ціну. Таку ціну матиме наша перемога. Не тільки кров‘ю, не тільки залізом. Не тільки тим, як зникають посмішки при назвах населених пунктів і згадках позивних.
Ми заплатимо. І ми переможемо.
Навіть коли буде страшно – а буває страшно. Навіть коли руки падають вниз. Навіть коли не розумієш, хто ти зараз і що маєш робити.
Просто роби. Роби щось. Подолай себе.
Їбашимо, котики. Треба ще поїбашити.
Ви ж хочете побачити нову Україну, Україну болі і крові, помсти та ненависті, Україну краси, Україну перемоги. Я знаю, що хочете. Значить, треба їбашити.
![](data:image/svg+xml;charset=utf-8,<svg height="400px" width="600px" xmlns="http://www.w3.org/2000/svg" version="1.1"/>)
![](data:image/svg+xml;charset=utf-8,<svg height="31px" width="88px" xmlns="http://www.w3.org/2000/svg" version="1.1"/>)