- Віталій Зіновійович Грицишин народився 21.07.1982 року у місті Павлоград Дніпропетровської області.
Віталій закінчив 9 класів Павлоградської загальноосвітньої школи №17, після чого отримав у професійно-технічному училищі фах «муляр-штукатур». Влаштувався працювати на шахту гірником очисного забою (на важку, висококваліфіковану та виснажливу роботу, яку витримати можуть не всі).
Чоловікові були властиві рішучість та сміливість, він вірив у ретельне планування, як найдієвіший спосіб узяти від життя усе, що потрібно було для щастя. Він полюбляв риболовлю, футбол та море. Море притягувало його, немов магніт, щороку він відвідував його, але все це було до війни.
Надійність, енергія та професійність. Такі риси були притаманні Віталію, таким він запам’ятався усім знайомим: людиною, яка твердо стояла на своїх переконаннях, яка не кидала нікого у біді, іноді розуміючи ситуацію без слів. Саме так, цей чоловік мав талант такого собі «мовчазного розуміння», здатність приймати блискавичні вірні рішення, він випромінював якесь світло, невидиме, але потужне, й оточуючі підсвідомо відчували його.
2014 року його було призвано за мобілізацією, службу проходив у 93-й окремій механізованій бригаді. Згодом він підписав контракт із ЗСУ, який потім неодноразово продовжував (останній раз – 09.11.2019 року). Віталій Зіновійович мріяв дослужити до кінця терміну контракту, повернутися додому та вийти на пенсію (його «гарячий стаж» на шахті дозволяв це зробити).
Старший солдат, номер обслуги 2-го кулеметного відділення кулеметного взводу роти вогневої підтримки 46-го окремого штурмового батальйону «Донбас» 54-ї окремої механізованої бригади.
5 вересня опівдні, в районі селища міського типу Верхньоторецьке Ясинуватського району Донецької області, під час гасіння пожежі, що швидко поширювалася, Віталій Грицишин разом із двома побратимами опинився відрізаним від основних позицій підрозділу полум’ям, що швидко роздмухувалося сильним вітром. Під час пересування крізь лісосмугу, що знаходилася у так званій «сірій зоні», Віталій Грицишин та його побратим Володимир Хоменко підірвалися на невідомому вибуховому пристрої та загинули. Третього військовослужбовця знайшла живим пошукова група, а тіла загиблих одразу виявити не вдалося, їх було знайдено 6 вересня о 6.30 ранку.
Поховали Віталія Грицишина 8 вересня на Єврейському кладовищі Павлограда. У нього залишилися батьки, брат та син.
- Володимир Петрович Хоменко народився 18.08.1995 року у місті Добропілля Донецької області.
Після закінчення 11 класів загальноосвітньої школи №19 Володимира було призвано на строкову службу у жовтні 2003 року, звідки він повернувся у травні 2005-го з військовою спеціальністю «механік-водій середніх танків». По тому він влаштувався працювати слюсарем на шахту «Алмазна», де постійно підвищував свою кваліфікацію. Згодом Володимир Петрович перевівся на шахту «Добропільська» гірником очисного забою, де працював до служби у лавах ЗСУ.
Він рано втратив матір, тому його та сестер самотужки виховував та ставив на ноги тато, який дуже їх любив та пишався ними. Володимир Петрович зрання увібрав у складові свого характеру відповідальність, мужність, надійність. Він був дуже гарним другом, який ніколи не залишав друзів у біді, за що його дуже цінували та поважали.
Повернімось до шкільних років. З першого по восьмий класи Володимир навчався в одному класі, який потім розформували, зробивши з трьох восьмих класів два дев’ятих. Володимир разом із двома найліпшими друзями опинився в одному класі, і ця трійця міцно товаришувала такою дружбою, якою іноді не можуть товаришувати дорослі чоловіки. Хлопці грали на музичних інструментах (всі троє входили до складу ансамблю народних інструментів у Добропільському Центрі дитячої та юнацької творчості), виступали майже на всіх урочистих заходах в місті.
Керівником у них був дуже гарний вчитель, який зміг зацікавити їх музикою. У вільний від репетицій час він дозволяв їм грати на гітарах, бас-гітарах, і хлопці створили свій маленький гурт, що виконував музику у стилі рок. Ніде цим гуртом офіційно вони не виступали, проте змогли записати свій альбом, який зберігався у них на касетах. Іноді молоді музиканти прогулювали школу задля того, щоб прибігти до Центру та займатися репетиціями своєї рок-музики. Керівник здогадувався про це, але був радий тому, що хлопці грають, а не курять та вживають алкоголь за гаражами, тому не надто сильно їх сварив.
Володимир був неконфліктною людиною, ніколи ні на що не жалівся, дуже любив відчуття повної волі, захоплювався подорожами, мав неабияке бажання подивитись світ, побачити його прекрасні місця, побувати там, де його душа була в змозі напитися чистої та світлої енергії. Він багато читав, особливо його приваблювали роздуми про життя та його сенс. У листопаді цього року мав закінчитися його контракт, тому він планував поїхати у велику подорож світом. Цей мешканець Донеччини був великим патріотом України, саме тому він віддав п’ять років безперервному захисту Батьківщини.
Коли Володимир Петрович вже служив у війську, він якось зустрів на вулиці свого однокласника з дев’ятого класу, і того вразило те, як він змінився. Він став зовсім іншою людиною: справжнім чоловіком, який змужнів та подорослішав на війні. Його слова були дуже правильними та впевненими і викликали почуття сильної поваги.
04.11.2015 року Володимир вступив до лав українського війська на службу за контрактом. Навчання проходив у «Десні» курсантом навчального взводу танкового полку, а з 13.02.2016 по 10.04.2020 років брав безпосередню участь в АТО командиром танку танкового батальйону. Починаючи з 11 квітня цього року чоловік перейшов до іншого підрозділу.
Старший сержант, головний сержант-командир 1-го кулеметного відділення кулеметного взводу роти вогневої підтримки 46-го окремого штурмового батальйону «Донбас» 54-ї окремої механізованої бригади.
5 вересня опівдні, в районі селища міського типу Верхньоторецьке Ясинуватського району Донецької області, під час гасіння пожежі, що швидко поширювалася, Володимир Хоменко разом із двома побратимами опинився відрізаним від основних позицій підрозділу полум’ям, що швидко роздмухувалося сильним вітром. Під час пересування крізь лісосмугу, що знаходилася у так званій «сірій зоні», Володимир Хоменко та його побратим Віталій Грицишин підірвалися на невідомому вибуховому пристрої та загинули. Тіла загиблих одразу виявити не вдалося, їх було знайдено 6 вересня о 6.30 ранку.
Поховали Володимира Хоменка 8 вересня у Добропіллі. У нього залишилися батько та дві сестри.
- Тарас Степанович Кубійович народився 24.10.1970 року у селі Вільхівці Городенківського району Івано-Франківської області.
Вихованням Тараса займалися мама, бабуся та тітка, і саме вони з дитинства сформували характер чоловіка, їхні розповіді про визвольну боротьбу українського народу, а також книжки українських авторів про ватажків визвольного руху (особливо у західній частині України) призвели до того, що Тарас Степанович увібрав у себе справжній, не показовий, патріотизм, тверді переконання та мужність, що міцно опанувала його думками та вчинками.
Навчання Тарас розпочав у Вільхівській восьмирічній школі, а з 1985 по 1987 роки навчався у Чернелицькій середній школі, і в обох навчальних закладах він залишив по собі дуже теплі спогади, що серед вчителів, що серед друзів. Його любили за допитливість, простоту у спілкуванні, ввічливість та товариськість. Любив читати та займався багатьма видами спорту. Після закінчення Чернелицької школи він вступив до Чернівецького залізничного училища, у якому отримав фах помічника машиніста тепловоза.
Тарас Степанович був дуже простою та доброзичливою людиною, яка не була здатна довго тримати в собі на когось образу. У нього було дуже багато друзів, яких об’єднувала між собою любов до України, і для яких однією з найсвятіших речей у житті було відчуття побратимства. Попри те, що народився Тарас за часів СРСР, він ненавидів його та все, що було із ним пов’язане, навіть у школі вперто відмовлявся вивчити слова радянського гімну. Також він дуже любив свою родину, про яку міг розповідати годинами.
Після проходження строкової служби чоловік працював у Чернівцях, де зустрів своє кохання та одружився, з’явилася донечка, яка для Тараса була найбільшим щастям. Наразі вона перебуває у Німеччині. З дружиною Тарас розлучився ще до початку війни в Україні.
Його шкільна вчителька Марія Павліковська після загибелі Тараса розмістила у мережі Фейсбук цей пронизливий допис-спогад про нього:
«Сьогодні Україна втратила ще одного свого героя, мама — сина, рідні — брата, а донечка — тата. Дуже добре знала цього хлопця. Це мій учень з Вільхівців Тарас Кубійович. Пам’ятаю його, коли він ще був у четвертому класі. Гарненький білявий хлопчик, завжди дуже акуратний. Жили ми по сусідству, тому Тарас часто приходив до мене просто поговорити, грався з моїми дітьми.
Був дуже балакучим, з усіма умів завести цікаву розмову. Мені завжди було цікаво говорити з ним.
Минули роки. Тарас виріс, отримав освіту, відслужив у армії, одружився.
А потім почалася війна. Він пішов захищати Україну у перші ж місяці. Воював,отримав поранення,знову повернувся до бойових побратимів.
Минулого літа приїздив до мене. Ті два дні, коли Тарас був у мене, минули, як дві години. Згадували про спільних знайомих, про рідних і друзів. Потім сказав, що хоче вернутися до війська. Я не могла його у цьому ні підтримати, ні заперечити, бо це мав бути тільки його вибір. З фронту телефонував мені. Але це були дуже короткі розмови, просто ця добра дитина знаходила хвилинку, щоб запевнити мене, що у нього усе добре. Останній дзвінок був чотири дні тому. А сьогодні зателефонувала сестра Руслана, щоб сповістити мені цю страшну новину. Просила нікому не говорити, бо не хотіла, щоб мама довідалася про це проти ночі. Правда, журналісти виявилися жвавішими: у газеті «Край» уже є повідомлення, бо як це їм першість втрачати? Краще уже людяність.
Я щиро співчуваю мамі Христині, бо бачила, як важко вона працювала, щоб поставити на ноги трьох дітей, бо чоловіка рідні діти не цікавили. Сестрі Руслані і братові Іванові, бо знаю, що вони усі дуже любили одне одного. Най Бог дасть усім вам сили і витримки пережити це тяжке горе. Пам’ятайте про Вашу маму, допомагайте їй і підтримуйте у всьому.
Шкода, Тарасе, що у цьому житті ми уже не побачимось. Ти залишив по собі добру пам’ять, як люблячий син, що завжди допомагав мамі, ласкавий брат, який дбав про Івана і Руслану, вірний і щирий друг. Хай буде легкою тобі земля, яку ти скропив своєю кров’ю задля того, щоб ми не втратили нашу незалежність. Знаю, що Бог прийме тебе у своє Світле Царство, де нема ні болю, ні сліз, ні скорботи. Спочивай з Богом, мій добрий хлопчику.»
Тарас пішов на фронт добровольцем у 2015 році, у вересні вже брав участь в АТО, був поранений. Після лікування повернувся до побратимів. Відслуживши три роки, він повернувся додому, але дуже багато з тих, хто був на війні, не можуть всидіти вдома, так трапилося і з Тарасом Степановичем. У травні цього року він підписав новий контракт.
Молодший сержант, механік-водій 14-ї окремої механізованої бригади.
Загинув 6 вересня близько 17.00 в районі села Причепилівка Новоайдарського району Луганської області внаслідок смертельного кульового поранення, завданого, ймовірно, снайпером найманців РФ.
Поховали Героя 9 вересня у рідному селі. У нього залишилися мати, брат, сестра та донька.
- Руслан Михайлович Волков народився 04.01.2000 року у місті Ананьїв Подільського району Одеської області.
Руслан закінчив 9 класів Ананьївського НВК №7, після чого вступив до місцевого аграрного ліцею, у якому провчився три роки. Потім відслужив строкову службу та влаштувався працювати до комунального підприємства «Місто-Сервіс».
Родина Руслана Михайловича живе дуже бідно, мама працює двірником, батько – водієм, тому Руслан рано подорослішав, мав неабияке бажання допомагати батькам, щоб поліпшити їхнє матеріальне становище. Мав авторитето серед друзів, був дуже доброю людиною, зі всіма мав гарні стосунки, своєю мовчазністю, розсудливістю та скромністю виділяючись серед однолітків.
Хлопець любив грати у футбол, а мрія у нього була одна – почати жити краще та не бачити, як батьки рахують копійки до наступної зарплатні. Хоча його родина була дуже працьовитою, у батька й мами не було фінансової можливості забезпечити сину вищу освіту.
Навесні цього року Руслан Михайлович прийняв важливе рішення та підписав із ЗСУ контракт. 16 червня він прибув до лав свого підрозділу.
Матрос, вогнеметник вогнеметного взводу роти радіаційного, хімічного та біологічного захисту 35-ї окремої бригади морської піхоти.
6 вересня в районі селища міського типу Новгородське Донецької області, під час прямування до осередків пожежі, на невідомому вибуховому пристрої підірвалася авторозливна станція АРС-14. Руслан дістав численні опіки, від яких помер у лікарні міста Торецьк наступного дня, 7 вересня.
Похований 10 вересня в Ананьєві на кладовищі імені Шостої сотні. У нього залишилися батьки та брат (який теж брав участь в АТО/ООС).
- Костянтин Ігорович Оверко (позивний Князь) народився 03.08.1982 року у Запоріжжі.
1995 року Костянтин закінчив Запорізький багатопрофільний ліцей №62, після чого вступив до вищого професійного училища №2, у якому здобув фах «автокранівник 4 розряду». П’ять років він також присвятив навчанню у музичній школі за класом «фортепіано». Після закінчення училища чоловік почав працювати, не лякаючись роботи він встиг спробувати себе у багатьох компаніях: займався приватною охороною VIP-персон та у супроводженні іноземців, був начальником зміни охорони (ТОВ Карат-Південь, Лідер-Бокс, приватне підприємство Анкорд), бригадиром монтажної групи висотників (ТОВ Карбон), лебідником 2 розряду (Запорізький порт). У 2012 році він брав участь у змаганнях Bodyguard у Дніпрі, за що отримав відповідний сертифікат.
Костянтин Ігорович захоплювався історією та міфологією античного світу, різноманітними напрямками релігій, фехтуванням, подорожами та психологією. Він був гарною та доброю людиною, завжди допомага своїй родині, друзям, не знав слова «ні», якщо комусь потрібні були порада чи допомога. Деякий час він жив із цивільної дружиною, і в нього з’явилася донечка, яка була для нього усім.
Бути чесним та вірити людям – було його життєве кредо, Костянтин мав на все свою думку та не боявся її виказувати, кмітливий та креативний, Князь завжди досягав свої цілей, він був прикладом для свого молодшого брата, який намагався слідувати за ним в усьому. У юному віці Костянтин займався кікбоксингом, і брат пішов по його стопах, а навчав їх один і той самий тренер.
Він чудово знав історію Запоріжжя та античного світу, багато чого вмів та багато чим займався. Вчив дітей у Запорізькій міській козацькій дитячо-юнацькій спортивній школі бойового мистецтва «Спас». Власноруч викував три мечі та зробив броню для кольчуги, свого часу брав участь у лицарських поєдинках на мечах у Криму. Також брав участь у зйомках фільму «Тарас Бульба».
Одним з його хобі були книги, прочитав їх за своє життя він дуже багато, на різноманітну тематику, одного часу захопився творчістю Ніка Перумова. Дуже любив домашніх тварин (вдома в нього залишився кіт Річік). Був у захваті від саги «Зоряні війни», любив комп’ютерні ігри, особливо Star Craft, у яку міг грати багато годин поспіль. Він не встиг втілити у життя свою заповітну мрію: побудувати власний будинок, завадила цьому війна.
Цей чоловік жив реальним, сповненим емоцій та конструктиву, життям. Він чудово знав, чого прагне, й твердими кроками йшов до реалізації чергової своєї мети. Не пасуючи перед труднощами, Костянтин Ігорович завжди знаходив своє місце у тому відрізку життєвого шляху, на якому він перебував.
Восени 2017 року підписав контракт та з 30 жовтня того ж року перебував у своєму підрозділі. Після навчання у Миколаєві, його було доправлено до зони АТО/ООС, де він відслужив на передовій майже дві ротації.
Старший матрос, водій взводу вогневої підтримки роти морської піхоти 503-го окремого батальйону морської піхоти.
20 червня цього року, о 14.30 в районі селища міського типу Південне Донецької області, Костянтин Ігорович зазнав вкрай важкого наскрізного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ. Куля пошкодила багато органів, три місяці він перебував у різних шпиталях, у нього розвинувся жовчний перитоніт, Костянтин переніс понад 30 складних операцій, але нічого не допомогло, і 24 вересня близько 3.00 у Київському Національному інституті хірургії та трансплантології імені Шалімова він помер.
Похований Костянтин Оверко 26 вересня на Піщаному кладовищі Запоріжжя. У нього залишилися батьки, брат та донька.
