Як розпочиналась російська агресія і які сили мала Україна для протистояння

136

Починаючи з 1992 року, Україна послідовно провадила політику скорочення чисельності Збройних Сил України.

Стан українського війська напередодні конфлікту

Дислокація військ України та РФ на 2013 рік

На це були свої підстави – велетенське армійське угрупування, що успадкувала Україна від СРСР, за радянських часів було частиною другої лінії оборони після радянських військ, що дислокувалися у Європі у країнах Варшавського договору.

Угруповання в УРСР мало у складі 21 дивізію, 3 повітряні армії, армію ППО та інші військові частини й з’єднання, та загалом нараховувало 980 тисяч військовослужбовців. Воно створювалося під геть інші завдання та доктрини, і для нової країни виявилося надмірним. Угруповання, що раніше утримувалося всім союзом, після проголошення незалежності було неможливо прогодувати силами однієї республіки, та ще й в умовах економічної кризи 90-х. Закінчення Холодної війни із поразкою СРСР виключило і ідеологічне обґрунтування наявності такої кількості військ. Україна проголосила політику нейтральності та позаблоковості, головною доктриною застосувань Збройних Сил стала участь у миротворчих місіях під егідою міжнародних структур ООН.

Дислокація військових частин Збройних Сил була за інерцією успадкована ще від політики Радянського Союзу щодо «агресивного сусіда» – країн-членів НАТО. Саме на західних та північних теренах України було розташовано найбільшу кількість військових частин та з’єднань Збройних Сил України, що мали також відносно непоганий рівень підготовки та боєздатності. Зокрема це були такі частини:

  • 1 окрема танкова бригада (Гончарівське);
  • 24 окрема механізована бригада (Яворів);
  • 30 окрема механізована бригада (Новоград-Волинський);
  • 51 окрема механізована бригада (Володимир-Волинський);
  • 80 окрема аеромобільна бригада (Львів та Чернівці);
  • 95 окрема аеромобільна бригада (Житомир);
  • 72 окрема механізована бригада (Біла Церква);
  • 128 окрема гірсько-піхотна бригада (по факту – механізована. Мукачеве);
  • 54 окремий розвідувальний батальйон (Новоград-Волинський);
  • 8 окремий полк спеціального призначення (Хмельницький);
  • 15 окремий реактивно-артилерійський полк (Дрогобич);
  • 27 окремий реактивно-артилерійський полк (Суми);
  • 26 окрема артилерійська бригада (Бердичів);
  • 39 окремий зенітно-ракетний полк (Володимир-Волинський);
  • частини матеріального забезпечення, радіотехнічної розвідки тощо.

В центральній та південній частині України були розташовані такі військові частини:

  • 17 окрема танкова бригада, котра перебувала в процесі розформування (Кривий Ріг);
  • 28 окрема механізована бригада (Чорноморське);
  • 3 окремий полк спеціального призначення (Кіровоград);
  • 79 окрема аеромобільна бригада (Миколаїв);
  • 107 окремий реактивно-артилерійський полк (Кременчук);
  • частини матеріального забезпечення, радіотехнічної розвідки тощо.

У Криму були розташовані такі частини, з яких цілком боєздатними були батальйони морської піхоти:

  • 36 окрема бригада берегової охорони (Перевальне)
  • 1 окремий батальйон морської піхоти (Феодосія)
  • 501 окремий батальйон морської піхоти (Керч)

На східних теренах були розташовані такі частини:

  • 25 окрема повітрянодесантна бригада (Дніпропетровська область);
  • 93 окрема механізована бригада (Дніпропетровська область);
  • 92 окрема механізована бригада (Харківська область);
  • 74 окремий розвідувальний батальйон (Дніпропетровська область);
  • 55 окрема артилерійська бригада (Запоріжжя);
  • частини матеріального забезпечення, радіотехнічної розвідки тощо;

Донецька та Луганська області не мали жодної військової частини Сухопутних чи Високомобільних військ ЗС України. У цих областях були дислоковані тільки частини Внутрішніх військ МВС в Луганську, Донецьку та Маріуполі, а також частина Протиповітряної оборони під Донецьком.

Російська інтервенція до Криму

У 20-х числах лютого 2014 року почалася військова операція російських військ із взяття під контроль Криму.

Вторгнення російських військ до Криму та початок навчань на кордоні з Україною. Початок березня 2014 року

За матеріалами Gene Thorp/The Washington Post, дані: RUSI.

26 лютого 2014 року Володимир Путін ініціював раптову перевірку та широкомасштабні військові навчання у західних областях Росії, безпосередньо прилеглих, зокрема, і до кордону з Україною. О 10:00 надійшов наказ привести в стан бойової готовності війська Західного військового округу, частину військ Центрального військового округу, десантні війська і транспортну авіацію. Міністр оборони Сергій Шойгу відзвітував про завершення підняття військ по тривозі о 14:00 за московським часом. За офіційно озвученим планом, дві доби відводилися на розгортання на місцевих полігонах, а з 28 лютого починалися оперативно-тактичні навчання з 6-ю та 20-ю арміями Західного військового округу, 2-ю армією Центрального військового округу, командуванням ВДВ. У цих навчаннях вже у перших числах березня було залучено приблизно 150 тис. військовослужбовців, понад 90 літаків, 120 гелікоптерів, до 880 танків, 1200 одиниць іншої техніки, до 80 кораблів та суден. За офіційними даними, у європейській частині Росії у навчаннях брало участь 38 тисяч особового складу сухопутних військ, морської піхоти та повітрянодесантних військ. Різні джерела з числа американських, європейських та українських служб безпеки у березні 2014 року озвучували числа від 35 до 220 тисяч російських військ, говорячи про ці навчання в контексті військової загрози Україні. Різниця може бути пояснена методикою підрахунку – в залежності від того, чи йде мова тільки про війська на кордоні України, чи на усіх територіях, де тривали навчання – від Балтійського до Чорного моря і вглиб азійської частини Росії, а також чи йде мова про офіційно озвучені Росією числа, чи дані розвідки.

Скориставшись безпорадністю української влади, а якщо говорити прямо – то практично повною відсутністю влади як такої (голови практично всіх силових відомств України після падіння режиму Януковича невдовзі виїхали на територію Росії), Кремль використав війська Збройних Сил та Сил спеціальних операцій для взяття під контроль Автономної Республіки Крим та її подальшої анексії.

В ніч з 26 на 27 лютого російські спецпризначенці взяли під контроль будівлю Верховної Ради Криму, 28 лютого було захоплено міжнародний аеропорт “Сімферополь” та військовий аеропорт “Бельбек” під Севастополем. 1 березня 2014 року Президент РФ Володимир Путін зробив запит до Ради Федерації, у якому попросив дозволу на використання військ на території України. Цей запит мав характер суто формального, оскільки військова операція вже почалася, і російські війська вже виконували бойові завдання на території України. Рада Федерації того ж дня відповіла йому одностайним схваленням – офіційно проголосували “за” усі присутні сенатори. Із голосуванням трапився курйоз – при необхідному кворумі у 84 особи (трохи понад 50% з загального числа 166), кількість сенаторів у залі увесь час коливалась від 78 до 90 – через екстреність засідання хтось запізнювався, виникали проблеми із системою голосування та підрахунку присутніх. Остаточної оцінки з точки зору дотримання регламенту та, як наслідок, легітимності рішення, не було. Втім, легітимність подібного рішення у кінцевому підсумку не вирішує нічого, і є лише одним із штрихів до загальної картини подій весни 2014 року. Справа в тому, що Президент РФ, після правки 2009 року у законі “Про оборону”, мав повноваження використати війська за кордоном і без дозволу Ради – як вже було зазначено вище, на момент запиту російські війська вже виконували військові операції в Україні. Запит дозволу, таким чином, мав більше іміджевий характер і демонстрував підтримку російського політикуму воєнних дій Росії проти України.

Питання вивчення підготовки, обставин та різних аспектів інтервенції Російської Федерації до Криму та анексії – це окреме об’ємне завдання, що потребує детального вивчення. Деякі аспекти можна вважати заздалегідь прорахованими Росією, або такими, що грали їй на користь – переважний стан занедбаності українського війська, наявність російської агентури, а також проросійських настроїв серед частини військового командування. Інші ж факти дають нам підстави стверджувати, що не все було прораховано наперед, і у Росії також міняли сценарій “на льоту”. Призначений Росією початково на 25 травня референдум у Криму був перенесений спершу на 30 березня, а згодом на ще більш ранню дату – 16 березня. Абсурдно стислий термін підготовки настільки важливого процесу був очевидний для всіх. А відтак, цей поспіх можна розцінювати як чіткий сигнал того, що Росія усвідомлювала – “вікно можливостей” діяти для неї стрімко зачиняється.

Невикористання знаків розрізнення Росією та гра у “сірій зоні” міжнародного права були також виявом не сили, а слабкості позиції РФ. Через офіційне заперечення використання військ, Росія залишала за собою позицію plausible deniability (правдоподібного заперечення) і право на маневр. У будь-який момент російське керівництво могло згорнути операцію, не втративши обличчя, або навпаки – використати силу, і не бути відповідальним за це. Можливі й інші варіанти використання карти військ без знаків розрізнення. “Зелені чоловічки” у Криму поводили себе провокативно й зухвало. Цілком логічно припустити, що російське вище керівництво розглядало варіант, коли спротив українських військ у Криму призвів би до людських жертв. Можна припустити, що одним із сценаріїв подальшого розвитку подій було б звинувачення Росією нової української влади, яка ще не здобула міжнародного визнання, у кровопролитті та ініціюванні військового конфлікту. Такий розвиток подій до певної міри був би схожим із сценарієм російсько-грузинської війни 2008 року, і це, ймовірно, було одним варіантів використання військ, які Росія зібрала на українському кордоні. “Принуждение к миру” могло закінчитися стрімким кидком на Київ чи взяттям під контроль усього південного сходу України.

Так чи інакше, офіційно визнати свою участь у військовій операції проти України на той час Росія не могла з численних причин – як внутрішньо-, так і зовнішньополітичних. Українське керівництво, зі свого боку, також змушене було поводитися вкрай обережно через фізичну неготовність країни до відсічі широкомасштабному натиску противника і непідтверджений всенародним волевиявленням статус самої нової української влади. Подібна непевність, скутість у діях обох сторін – і агресора, і оборонця, – ускладнювала здатність дати однозначну оцінку подіям пересічному громадянину обох країн, породжувало відчуття несправжності, неправдоподібності, іноді навіть сюрреалістичності подій, що відбувалися. Не зважаючи на очевидний акт військової агресії, не відбувалося власне бойових дій, не оголошувалася війна чи воєнний стан.

Окремим питанням є аналіз прийняття рішень – чим керувалася держава, здійснюючи акт агресії із привласненням території іншої держави у XXI столітті. Якими б не були ці причини,  Росія все ж створила надзвичайно потужний важіль впливу на Україну. Україна істотно втратила у свободі прийняття рішень, отримавши невирішений територіальний конфлікт.

Перший шок

Станом на кінець лютого 2014 року Україна постала перед фактом практично повного паралічу найвищої ланки військово-політичної влади. Всі керівники та командувачі силових відомств знайшли притулок в Росії:

  • Президент та Головнокомандувач ЗСУ Віктор Янукович
  • Міністр оборони Павло Лебедєв, що мав, до речі, російське громадянство
  • Голова СБУ Олександр Якименко
  • Міністр внутрішніх справ Віталій Захарченко
  • Командувач Внутрішніх військ МВС Станіслав Шуляк

Саботував накази керівництва колишній командувач Військово-Морських Сил України Юрій Ільїн, що у лютому 2014 року був призначений Януковичем Начальником Генштабу ЗСУ. В травні 2014 року покинув місце служби і виїхав до вже окупованого на той час Росією Криму.

Новопризначений 1 березня 2014 року на пост командувача ВМСУ Денис Березовський вже наступного дня, 2 березня, відкрито перейшов на бік Росії, і почав агітацію українських офіцерів зробити те саме.

Чисельність Збройних Сил України, не кажучи про їхню боєздатність, не дозволяла захистити державу на жодному з можливих напрямків атаки. 11 березня 2014 року в.о. Міністра оборони України Ігор Тенюх звітував, що із 41 тисяч чоловік особового складу Сухопутних військ боєздатними є лише 6 тисяч. А напрямків для захисту вистачало: Автономна Республіка Крим, Сумська область, Чернігівська, Харківська, Донецька, Луганська та Одеська (зі сторони Придністров’я, де розташований на постійній основі контингент російських військ).

17 березня 2014 року, наступного дня після проведеного Росією в Криму референдуму, Верховна Рада України ухвалила закон про часткову мобілізацію. Розпочалася вона вже наступного дня – 18 березня, одночасно з тим, як у Кремлі влаштували церемонію із включення Криму до складу РФ. Мобілізація виявилася доволі великою проблемою для України – її не могли провести на належному рівні через зруйновану систему військкоматів. Занепад системи проявлявся не тільки у недостатній мережі військкоматів, але й через тотальну забюрократизованість – практично спільною історією для українських добровольців в подальшому виявиться така: люди прийшли під військкомат, проте той не зміг їх оформити з тих чи інших причин у регулярні військові частини. Найбільш мотивовані приставали до ледь не стихійно утворених добровольчих формувань, які будуть повноцінно включені до державних структур лише згодом.

Розгортання українських військ

Після початку військового вторгнення до Криму, військові частини Збройних Сил України були підняті по тривозі.

В першу чергу, це були частини спецпризначення та аеромобільні війська, котрі мали найвищу боєздатність.

В цілому, з кожної бригади можна було зібрати максимум 2 боєздатних батальйони. Це були батальйони, що формували обличчя всіх Збройних Сил. В 24 ОМБр це був 1-й механізований батальйон, в 25 ОПДБр – 1-й повітрянодесантний батальйон, котрий регулярно брав участь в навчаннях, в 95 ОАЕМБр – 13-й батальйон, який брав участь в міжнародних навчаннях (1-й батальйон також практично нічим не поступався), в 80 ОАЕМБр – 1-й батальйон, в 30 ОМБр – 1-й батальйон. Також хороші показники мали 54-й та 74-й розвідувальні батальйони. Це й була найбільш боєздатна складова Збройні Сил України на той час – частини, особовий склад яких складали військовослужбовці-контрактники.

Окрім сухопутної компоненти була і авіаційна. Знову ж таки, більшість гелікоптерів АА (армійської авіації), здатних виконувати завдання, перебували в західному регіоні країни, а саме 7 окремий полк та 16 окрема бригада АА (Новий Калинів та Броди відповідно). Брали участь у бойових діях в і гелікоптери 11 окремої бригади АА (Чорнобаївка Херсонської області). Сумарна кількість ударних гелікоптерів Мі-24 не перевищувала 15 апаратів. Також у весняних навчаннях і подальших боях були застосовані штурмовики Су-25, з-поміж яких готовими до виконання завдань було не більше 8 одиниць. Аналогічною ситуація була з бомбардувальниками Су-24М, яких було ще менше. Тобто станом на березень–квітень 2014 року, у всіх Збройних Силах України налічувалося приблизно така кількість техніки, готової до виконання бойових завдань:

  • танки – орієнтовно 235 (до їх живучості в польових умовах виникали великі питання – не вистачало великої кількості деталей, акумуляторів тощо);
  • БМП – орієнтовно 430;
  • БТР-80 – орієнтовно 150;
  • БМД – бригадний комплект, не менше 60;
  • артилерійських систем механізованих, десантної, танкових та артилерійських бригад та полків (САУ та РСЗВ) – 131 САУ та 105 реактивних систем залпового вогню.

Цього було б достатньо, аби протистояти незаконним збройним формуванням, навіть посиленим окремими підрозділами ЗС Росії. Але чи було б цього достатньо аби відбити можливий широкомасштабний наступ ЗС РФ навесні 2014-го? Враховуючи протяжність кордону з Росією – ні.

Підняті за бойовою тривогою БТР-80 79 ОАЕМБр в Херсонській області. Березень 2014 року

Із початком активізації російських військ та їхнім розгортанням на кордоні з материковою Україною та безпосередньо на Кримському півострові, одними з перших у Збройних Силах України були підняті частини спеціального призначення. На кінець лютого вони були одними з небагатьох боєздатних частин, оскільки були відносно укомплектовані особовим складом. 3-й та 8-й полки отримували різного роду задачі, інформація про більшість з яких є досі засекреченою. Окремі групи полків спеціального призначення виконували завдання в Харківській області (3 опСпП), Сумській (8 опСпП), на адміністративній межі з АРК, де збирали інформацію і стежили за пересуванням і навчаннями ЗС РФ на кордоні з Україною. 8 опСпП займався також вивезенням різного секретного обладнання та супроводженням важливих перевезень з Харківської області. Декілька груп 8-го полку в березні були перекинуті в АРК, але зроблено це було надто пізно: більшість українських частин і військових баз на той час опинилися в руках окупантів. Ці групи перебували в Перевальську, звідки власним ходом вийшли на материкову Україну.

У 20-х числах лютого розвідувальна рота 25-ї повітрянодесантної бригади під командуванням підполковника Миколи Паласа вирушила в Крим на навчання, що відбувалися в районі Перевального. Рота змогла зі зброєю і технікою повернутися на материк вже після анексії Криму.

Неповний 1-й батальйон 25 ОПДБр, в котрому значна частина військовослужбовців були контрактниками, посилений батареєю САУ 2С9 «Нона», ще в березні вирушив на кордон з РФ в Донецькій області, а в квітні перебував в районі Амвросіївки, і вже безпосередньо там доукомплектовувався резервістами. Батальйон перебував на кордоні з РФ до червня місяця. Сформувавши батальйонно-тактичну групу на основі 2-го батальйону, частину її направили в Херсонську область, а частину – на полігон «Широкий Лан» під Миколаєвом. Формування 3 ПДБ, окрім командної ланки батальйону, відбувалося винятково за рахунок мобілізованих бійців. Цей батальйон, за підтримки самохідної артилерійської батареї, одразу після появи угруповання Ігоря Гіркіна у Слов’янську, орієнтовно 12-13 квітня висунувся з ППД під Слов’янськ.

Бронетехніка 25 ОПДБр під час польового виходу. Весна 2014 року

79-та окрема аеромобільна бригада була піднята за тривогою 2 березня. Точніше, не вся бригада, а лише частина 1-го батальйону, де, як і в розвідувальній роті, служили контрактники. Сформований підрозділ був направлений в Херсонську область, на перешийок до Криму, під Чаплинку. Існував план перекинути ці підрозділи на територію самого Криму і закріпитися там у кількох населених пунктах на півночі. Один з офіцерів бригади, майор Дмитро Марченко, на цивільному автомобілі їздив до Армянська оглянути ситуацію. Розвідка показала, що у місті головну трасу вже контролювали бронетранспортери російських військ вторгнення. План скасували, підрозділ залишився на перешийку. Згодом відбувалася ротація в лавах самого батальйону. В 20-х числах березня формувався вже 2-й батальйон з числа мобілізованих. Станом на 18 квітня 1-й та 2-й батальйони були повністю боєздатні в Херсонські області, 18 травня направилися в Запорізьку область, а в червні – в Донецьку. Ще один батальйон бригади, 88-й окремий, перебував в Одеській області і був кадрованим, участі у бойових діях не брав через некомплект як техніки, так і військовослужбовців.

95-та окрема аеромобільна бригада також в березні підняли по тривозі і частину з них перекинули в Херсонську область. В даній бригаді також був кадрований батальйон (другий) і одразу залучити можна було лише 1-й батальйон та 13-й батальйон 95 ОАЕМБр. Ця бригада по праву вважається однією з найкращих. Після маневрів під Кримом, дані батальйони перекинули в Донецьку область. Лише в кінці квітня на початку травня в зоні бойових дій на Донбасі з’явився другий батальйон, котрий був укомплектований мобілізованими.

80-та окрема аеромобільна бригада складалася на весну-літо з 1-го (Львів) та 3-го (Чернівці) батальйонів. Перший батальйон 80-ї бригади переважно складався з контрактників і був боєздатною бойовою одиницею. Щоправда, замість 30 штатних бронетранспортерів, в батальйоні їх було трохи більше 20 одиниць. У березні 1-й батальйон був відправлений до Полтавської і Сумської областей. 8 квітня, здійснивши марш, рота львівських десантників зайняла Луганський аеропорт. Вже після появи угруповання Гіркіна, частину з них перекинули під Слов’янськ. Дана бригада являлася дещо своєрідною. Річ в тім, що аеромобільні бригади мали свої дивізіони гаубиць Д-30 (18 гаубиць), а в 80 ОАЕМБр їх було під 30. Справа полягала в тому, що 3-й батальйон вважався окремим і мав свій власний дивізіон, розвідувальну роту, роту підтримки. Лише в травні місяці вдалося назбирати на цілий батальйон бійців і відправити їх в Луганську область. 2-й батальйон, котрий також дислокувався у Львові, був кадрованим і участі у літніх боях він переважно не брав, виїхав до зони бойових дій тільки в кінці серпня.

Що ж стосується артилерійських бригад і полків, то з реактивних полків одразу могли висунути по одному дивізіону (в подальшому ця кількість збільшувалася), а 26-та артилерійська бригада направила в березні-квітні на полігон по дивізіону САУ 2С5 та 2С19, де вони проходили злагодження разом з іншими бригадами. Через недотримання техніки безпеки, згоріло дві САУ.

107-й реактивний артилерійський полк, що мав на озброєнні смертоносні крупнокаліберні системи залпового вогню БМ-30 “Смерч”, був також піднятий за тривогою на першому тижні березня і підсилював різні угрупування вздовж кордону з РФ, а потім відправився на навчання під Крим.

27-й реактивний артилерійський полк, озброєний БМ-27 “Ураган”, дислокувався у Сумах. Через близькість до кордону з РФ – лише 34 км, – полк вже 1 березня у повному складі вивели у Миргород, на Полтавщину. В процесі розгортання українських сил, він згодом посилював механізовані та танкові частини на кордоні.

55-та окрема артилерійська бригада змогла виставити лише дві батареї. Одна з них була на морально застарілих гаубицях Д-20, інша – на гаубицях Мста-Б. Обидві батареї поїхали в прикордонну смугу. Наприкінці червня силами бригади було поставлено у стрій ще одну батарею Мста-Б.

На тлі розгортання частин швидкого реагування, відбувалося формування батальйонно-тактичних груп (далі – БТГр) механізованих та танкових бригад з числа мобілізованих, на що пішло доволі багато часу.

У 24-й окремій механізованій бригаді ще в лютому – на початку березня була сформована БТГр зі складу 1-го батальйону, в котрому служили багато контрактників. Батальйон був повністю укомплектований штатною технікою та підсилений 4 САУ 2С3 «Акація», 6 БМ-21 «Град», мінометною батареєю 120-го калібру, танковою ротою (10 машин), розвідувальною ротою (на БТР-80 та БРМ-1К), інженерними підрозділами та підрозділами тилового забезпечення. Дану БТГр цілком можна назвати боєздатною і тою, котра може вести наступальні та оборонні дії, що вона і продемонструвала під час літньої кампанії. Орієнтовно 7-8 березня ця БТГр ешелоном вирушила в Чернігівську область, а звідти в Сумську, де разом із 27-м реактивним артилерійським полком та 1 ОТБр зайняла позиції, щоб закрити від можливого вторгнення росіян небезпечну ділянку кордону. Звідти 24-та механізована бригада вирушила в Полтавську область, а згодом – на північ Луганської, де, виставивши блокпости, пробула понад місяць. Звідти була перекинута під Слов’янськ після початку бойових дій. Хоч 2 БТГр 24 ОМБр і була штатно сформована в квітні 2014-го, вона, судячи зі всього, перебувала в резерві і лише в червні була перекинута у прикордонну смугу. 3 БТГр даної бригади потрапили у зону бойових дій на Донбасі лише 10 липня.

В березні відбулося формування БТГр 1-ї окремої танкової бригади з числа мобілізованих. Вдалося зібрати два танкових батальйони, механізований батальйон, розвідувальну роту, батарею САУ 2С3 «Акація», батарею «Градів». Потрібно зазначити, що згідно організаційно-штатної структури, в артилерійських дивізіонах повинно бути по 18 машин, але через брак особового складу, котрий міг працювати на цій техніці, максимум що вдавалося зібрати за 10 днів – це батарея (6 машин). В квітні-травні відбулася доукомплектація особовим складом і в дивізіонах стало по 12-14 машин замість 18 (і то далеко не в усіх). 1 ОТБр, як зазначалося вище, перебувала в Чернігівській та Сумській областях, де вони проходили навчання і захищали ділянку можливого фронту. Звідти вирушили на північ Луганської області у повному складі. Враховуючи те, що практично весь особовий склад складався з мобілізованих, то боєздатність даної бригади перебувала на рівні нижче середнього, що підтвердилося в подальших боях.

1 березня 2014 року 30-та окрема механізована бригада була піднята за тривогою. 8-9 березня всі три батальйони висунулися з ППД на два тижні на полігони в Рівненській області та полігон «Широкий Лан» в Миколаївській області. В цілому, кількість особового складу бригади та наявність техніки робило її однієї з найбільших бригад на той момент – орієнтовно 4000 бійців. Щоправда, лише 1-й механізований батальйон був укомплектований переважно контрактниками, а решта два – мобілізованими. В серпневих боях 1 МБ проявив себе з найкращого боку. Після зглагодження на полігонах з іншими бригадами, 1-й та 3-й батальйони відправилася на межу з АРК в Херсонську область, а 2-й батальйон – у Луганську область.

Піднята за бойовою тривогою бронетехніка 72 ОМБр, Біла Церква, 8 березня 2014 року

8 березня за бойовою тривогою підняли 72-гу окрему механізовану бригаду і протягом березня-квітня сформували 2 БТГр. 20 березня в Запорізьку область прибула 1 БТГр, а 10 квітня – ще один ешелон даної бригади. В квітні-травні тримали оборону неподалік Маріуполя, звідки в подальшому були перекинуті в прикордонну смугу. 72 ОМБр була третьою за чисельністю бригадою в ЗСУ, але знову ж таки, левову частку особового складу становили мобілізовані.

128-ма окрема гірсько-піхотна бригада була піднята за тривогою 2 березня і направлена на полігон. У складі бригади був 15-й гірсько-піхотний батальйон та механізований батальйон. Дана бригада також перебувала в процесі реформування. Раніше вона мала на озброєнні танковий батальйон та дивізіон САУ 2С3 «Акація». Через скорочення штату, було сформовано дві БТГр, танкову роту та неповну батарею (4 САУ) «Акацій». 18 березня ешелонами були направлені в Сумську область. Спочатку перебували в Конотопі, а через два тижні їх перекинули під Батурин, що в Чернігівській області. На початку квітня їх знову перекинули на полігон 1 ОТБр, а в травні вони вирушили в Луганську область.

В березні-квітні формується одразу 3 батальйонно-тактичні групи 51-ї окремої механізованої бригади. Ця бригада була кадрованою. Це означає, що на постійній основі в пункті постійної дислокації перебуває невелика кількість особового складу та цивільного персоналу і вони повинні підготувати техніку та умови для бійців в разі війни. В цілому, в бригаді до мобілізації було близько 500 солдатів та офіцерів і цивільного персоналу. Завдяки мобілізації вдалося сформувати батальйони і вже 12 березня 51 ОМБр висунулася на полігон, де до квітня проходила навчання і доукомплектацію. Бригада завдяки мобілізованим стала найбільшою в Збройних Силах України, і була в подальшому розкидана по двом областям, де вела запеклі бойові дії. Це було єдине військове з’єднання, у складі якого зберігався дивізіон САУ 2С1 «Гвоздика» (ці САУ знімалися з озброєння механізованих бригад ЗСУ). В травні висунулися на Донбас, де виставили лінію з 9 блокпостів в районі Курахове – Вугледар – Волноваха. Хоч бригада і була найбільшою за своєю чисельністю, але 85 % особового складу становили мобілізовані, що вплинуло на її боєздатність.

Бронетехніка 30 ОМБр на полігоні "Широкий Лан", квітень 2014 р.

17-та окрема танкова бригада, котра мала б бути ударним кулаком армії, перебувала в стадії розформування. Для даної бригади було нереально навіть за місяць зібрати хоча б один танковий батальйон. На початку березня виїхали на полігон незначними силами. 20 березня в пункті постійної дислокації сталася надзвичайна пригода – пожежа. Згоріло 6 танків, що суттєво знизило боєздатність бригади – вона не могла сформувати навіть РТГр (ротно-тактичну групу). В період з 10 по 17 квітня під Ізюм відправили кілька танків та БМП-2 даної бригади. До червня бригада змогла виставити лише 10 танків, декілька БМП-2 та батарею САУ 2С3 «Акація».

28-ма окрема механізована бригада в березні змогла сформувати першу і єдину за все літо БТГр. 10 березня під час навчань на «Широкому Лані» згоріла одна БМП-2 даної бригади і було пошкоджено через неналежне ставлення до техніки ще 24 БМП-2 та 5 САУ 2С3 «Акація». По факту, щойно сформована БТГр одразу ж вийшла з ладу. Загалом, від 28 ОМБр не змогли сформувати більше ніж одну БТГр з приданою батареєю САУ та танковою ротою, і потрапила ця група на фронт лише 7 липня в прикордонну смугу.

Бронетехніка 51 ОМБр на полігоні. Весна 2014 р. Автор фото: Сергій Апостол

Попри найменшу кількість військових частин у східних областях, дислоковані саме там бригади проявили себе в боях із найкращого боку.

93-тя окрема механізована бригада в березні відправилася в Харківську область і деяка частина на північ Луганської області. 15 березня ешелон з технікою перебував біля Станиці Луганської, частина була в Алчевську. 17 березня окремі підрозділи перебували в Харківській області, через місяць, 17 квітня, на кордоні з РФ в Луганській області. В травні вже виставили БП в Донецькій області на лінії Красноармійськ – Добропілля – Краматорськ. В цілому, 93 ОМБр була однією з найкращих в ЗСУ за якістю особового складу, укомплектованістю та матеріальним станом техніки.

В 92-й окремій механізованій бригаді не змогли сформувати боєздатної одиниці, і в боях на Донбасі підрозділи бригади участі не брали. Невелику кількість особового складу і відносно боєздатної техніки, які були у бригаді, тримали на кордоні з РФ в Харківській області. Лише наприкінці серпня під час запеклих боїв за Іловайськ ротно-тактична група зі складу бригади була залучена вже як останній резерв.

Російський наратив

Російська пропаганда не надто акцентує увагу на цьому періоді конфлікту.

Від найменш обізнаних та ангажованих російських симпатизерів лунає теза, нібито перше, що зробило нове українське керівництво, отримавши владу – кинуло танкові колони на Донбас. Це найнижчий рівень аргументації – ознака абсолютної некомпетентності, маркер демагога, або одночасно і те, і інше. Хронологія та райони висування українських частин спростовують цю тезу як абсолютно безпідставну та абсурдну.

Іншою тезою російської пропаганди є високий рівень ухилень на етапі часткової мобілізації. Мовляв, тисячі, якщо не десятки тисяч, українських громадян переховувалися від військкоматів, або навіть знаходили прихисток в Росії. Цим постулюється думка, нібито громадяни України на загал не мали наміру захищати українську державність, а якщо власні громадяни не бачать у ній цінності, то й до Росії тим паче не може бути претензій, яка український суверенітет порушила. Часткова мобілізація в Україні справді відбувалася не без проблем, і справді, як і завжди відбувається в подібних історичних обставинах, були свої “ухилянти”. Хибність тези полягає в тому, що акцентує увагу винятково на “ухилянтах”, проте абсолютно ігнорує український добровольчий рух, а отже є напівправдою. Як уже зазначалося вище, проблема організації роботи військкоматів справді існувала, інструкції у військкоматах не були адаптовані до реалій часткової, а не повної мобілізації – не всі військовозобов’язані, на яких очікував військкомат, були налаштовані йти на війну, натомість серед багатьох, хто це бажання мав, чимало дістало відмову з формальних причин. Тому щоб скласти правильне уявлення, чи хотіли українці захищати свою державу, ці питання мають розглядатися в комплексі.

Російська пропаганда також стверджує, що Україна як держава не наважилася воювати проти справжньої, регулярної армії Росії в Криму. Мовляв, там де російська армія – там ніхто не наважується вступати у відкриту конфронтацію. Тут справді можна погодитися із першою половиною тези – Україна станом на лютий 2014 року не була готова для конфронтації. Але її задачею як держави було обрати таку стратегію поведінки, яка, по-перше, збереже державність, а по-друге – зможе призвести, в кінцевому рахунку, до перемоги. Тому уникнення прямого зіткнення справді відбулося через низку об’єктивних причин. Важливим нюансом, який оминає російська пропаганда у цій тезі є той, що хоча в Криму справді були з’єднання російської регулярної армії, ці з’єднання не діяли під російським прапором, і їх дії не визнавалися Росією на офіційному рівні. Російська армія була в Криму, але була у статусі “зелених чоловічків” – окупантів без знаків розрізнення і без чіткої приналежності до якоїсь держави. Остерігаючись міжнародної та внутрішньої реакції, Росія була готова задіяти армію під власними прапорами тільки у тому випадку, якщо Україна як держава дала б їй необхідний привід. Такого приводу Україна не дала. Українська армія у тих непростих умовах весни 2014 року відмовилася розпочинати конфлікт із опонентом з нечітким правовим статусом – саме так, на противагу російській пропаганді, варто розглядати події, що відбулися.

Замість висновку

Збройні Сили України станом на весну 2014 року продемонстрували всі симптоми війська, яке понад 20 років лише скорочували. Найбільш боєздатні частини могли у стислі терміни виставити лише третину чи, в кращому випадку, половину підрозділів, що числилися за штатною структурою. Найслабші з’єднання могли привести у бойову готовність лише мізерну частку своїх підрозділів – буквально одну десяту від тих сил, якими мали б оперувати за штатом. Для забезпечення цілковитої боєздатності не вистачало одразу всього – техніки на ходу, особового складу у наявності, пального, організаційної спроможності.

Саме висування на війну для ЗС України виявилося великим тягарем. Багатокілометрові марші вплинули тимчасово на стан танків 1 ОТБр. Пожежа в Кривому Розі – скоріш за все танків, котрі готували для виїзду – не дозволила швидше сформувати хоча б одну танкову роту. До цього слід додати вибух двох САУ 2С19 26 ОАБр, падіння в березні 2014-го бомбардувальника Су-24М, виведення з ладу цілого батальйону БМП-2 28 ОМБр.

Проте всупереч масі матеріальних, організаційних, політичних дезорганізуючих факторів, українське військо продемонструвало головне – намір відстояти державу та вірність присязі. Українські солдати та офіцери знайшли в собі силу та волю вирушити назустріч грізній загрозі, яка насувалася із Росії. Не будучи здатними цілковито захистити увесь периметр кордону, Збройні Сили зосередилися на захисті тих напрямів, удари по яких могли призвести до цілковитого краху української державності. Критично важливими для захисту була оборона столиці від стрімкого удару та ймовірний вихід Росії на рубіж по Дніпру.

mil.in.ua

P.S.

По данным ежегодного рейтинга военной мощи Global Firepower (GFP) за 2018 год армия Украины находится на 29-м месте в мире по боевой мощи. На март 2018 года численность ВСУ составляет 255 тысяч человек, из них контрактников 110 тыс. чел., резервистов — 1 млн чел., из них 150 тыс. чел. с боевым опытом.

На вооружении украинской армии, по версии GFР, находятся 2809 танков, 8217 боевых бронированных машин, 1302 единицы самоходной артиллерии, 1669 единиц ствольной артиллерии и 625 реактивных систем залпового огня. Эксперты GFР насчитали 234 боевых летательных аппарата, в том числе 39 истребителей и 33 ударных вертолёта.

Поделиться:
Загрузка...