Не минає дня, щоб я не подумала про те, як і чому ми досі живі?
Повертаючись думками у 2019 рік: коли український народ зробив відверто суїцидальний електоральний вибір на користь «міра» з Росією (а це означає відмову від української ідентичності та суверенітету, євроатлантичного курсу та зрештою — зникнення української нації і держави)…
Згадуючи 2021: коли всі розвідки світу (включно з нашою) знали й повідомляли про повномасштабне вторгнення Росії, а нам обіцяли «шашлики» замість того, щоб готувати народ до загальної мобілізації, евакуації, оборонних та безпекових заходів, а державу, її військово-промисловий комплекс, економіку, енергетику тощо — до довгої і виснажливої екзестенційної боротьби…
Памʼятаючи лютий 2022: не підірвані мости на Чонгарі, безперешкодна швидка окупація (читати: здача) Херсона, втеча українських силових структур з Бердянська та інших міст, важкі бої та масакра в Київській області, знищений Маріуполь…
Проживаючи війну 2022-2023: знову порожні ілюзії, піар контрнаступу, обіцянки «року перемоги» замість законів та системи мобілізації/ротації, переходу країни на військові рейки… Зрадники, манкурти, проросійські покидьки, що залишаються непокараними та при владі… Нестворений уряд національної єдності/порятунку, сцянина в очі з телемарафону, відсутність інформаційно-культурної політики…
Важка реальність 2024: провалена мобілізація, захмарних розмірів корупція, неймовірна кількість ухилянтів (та їх нормалізація!), дискредитація ЗСУ та Сил Оборони, скандали з розкраданнями на фортифікаціях, бракованими мінами, дронами, зарплатами кварталівської шобли, постійна брехня, відсутність дорослої комунікації влади з народом, відкат до російських наративів та русского язика, бажання «закінчувати війну», велике «планівництво», чергові порожні обіцянки «справедливого миру»…
Враховуючи все вищесказане (а це ж лише у двох словах і не говорячи ще про про силу, здатність та бажання Росії знищувати нас), цілком логічно, що я кожного дня ставлю питання до всесвіту: а як же ми досі живі?
Звісно, я розумію і памʼятаю, завдяки кому і чому (окрім того, що, як каже Забужко: значить, цей народ таки ще потрібен Богу). Тож кожного разу я даю собі відповідь на це питання.
Завдяки українцям та українкам, які стали на захист країни у 2022 попри всі спроби Росії здійснити бліцкриг та сподівання української влади підписати «Стамбул».
Завдяки українським патріотам, добровольцям, волонтерам, бізнесу, підприємцям, які не покинули країну в найважчі часи, і фактично присвятили себе цій боротьбі, відмовившись від «звичайного» і комфортного життя, від заробітків, кар’єри тощо, і поставили Україну та виживання нації на перше місце.
Завдяки таким людям, як ті, що більшою мірою оновили моє оточення, витіснивши з нього байдужих, зациклених на собі, людей із недоідентичністю «какая-разніца» та з малоросійсько-меншовартісними комплексами, прихильників русского язика-пушкіних-булгакових, ухилянтів, втікачів та інших безкорисних для України «шлунків».
Завдяки таким, як я і мій чоловік (даруйте за нескромність): тих, хто не тікав за кордон, а повертався з-за кордону під час повномасштабного вторгнення, щоб бути в своїй країні та зі своїм народом/служити йому, працювати, платити податки, купувати українське, підтримувати економіку, долати демографічну катастрофу…
Але погана новина полягає в тому, що такі як ми та наші ресурси (моральні/фізичні/психологічні) не безлімітні. Все це, на жаль, має тенденцію вичерпуватися і закінчуватися.
І зараз є дуже неприємне відчуття (яке нагадує мені те, що було у 2019), що все більше і більше стає (та вилазить з «підпілля») тих, хто чекає, коли ми та наші ресурси закінчимося.
Щоб вони змогли спокійно підписати свій «Стамбул» (тобто, умови Росії), скоротити нашу армію, демілітарізувати кордони з окупованими територіями, повернути русскій язик і нарешті — «просто пєрєстать стрєлять».
І це огидне відчуття не відпускає мене, буквально душить останніми ночами. І навіть масовані атаки дронами і гучні вибухи за вікном не можуть його заглушити.