Спершу вони казали: «Он научіцца!»
Згодом: «Дайтє єму 100 днєй!»
Коли почало тхнути — «Державу грабували десятиліттями, він просто намагається все виправити!»
Тепер, уже на 7-му році каденції:
«Це політики минулого за 20+ років зацементували корупцію»
(класика «прічьом тут Зєлєнскій?!»)
Жодна влада за всю новітню історію України не обиралася на настільки зухвалих, нахабних і безцеремонних обіцянках. Меседжі були прості та зрозумілі кожному:
Я посаджу державних обкрадачів (Весна прийде — саджати будемо).
Я ніколи вас не надурю (Кінець епохи брехні).
Ви станете заможними (Кінець епохи бідності).
Я приведу до влади професіоналів.
Жодна політична сила не мала такої повноти влади й такої концентрації повноважень, як «зелені». У 2019 році система влади опинилася в руках однієї політичної групи:
парламентська монобільшість (коаліція не потрібна),
повний контроль над силовими структурами,
одноосібно призначені голови обладміністрацій,
свої керівники держпідприємств,
кишенькові/хакнуті наглядові ради,
контроль над більшістю ключових інституцій,
підконтрольний медіапростір.
Фактично зелені мали всі інструменти для структурних реформ і повного перезапуску держави. Єдине, чого могло забракнути, це 300 голосів для змін у Конституцію.
Усе інше було доступне.
Більше того — у Зеленського був унікальний ресурс, якого не мав ніхто: фантастична підтримка народу в перший рік вторгнення. Народ, який ціною власної крові стримував найлютішого ворога епохи. Народ і армія стали пліч-о-пліч з владою у спільній біді.
Цього було більш ніж достатньо, щоб переписати будь-які правила, перебрати державний механізм по гвинтику, впровадити найсміливіші новації.
Не вистачило тільки одного: політичної волі.
Він не зміг не тому, що не зумів — а тому, що не схотів.
Якщо за сім років не зроблено нічого для демонтажу корупційних практик, а навпаки — «нові обличчя» перетворилися на квартальських друзів, кумів і співкланівців, то це вже не про «спадок попередників», а про їхню власну жадібність, власні апетити й власну бездарність.
Поки на сході та півночі текла кров і заживо згорали міста — через західні та південні кордони витікав кеш, коштовності та корєші зеленої шобли — у теплі краї, на теплі посади, в безпечне безхмарне майбутнє.
У всіх президентів України були власні виклики й «непростi обставини»: розділене суспільство, важкі дотаційні регіони, недовіра Заходу, могутні олігархи, економічний спад, палаюча війна на Донбасі, світова фінансова криза — у кожного був свій тягар.
Зеленському дісталася країна з економічним зростанням, стабільністю, відновленою армією, замороженим конфліктом, непоганим кредитом міжнародної довіри і повною скарбницею.
Він отримав навіть бонуси: у півтора раза довшу тривалість каденції, колосальні західні кошти і безпрецедентну підтримку світу.
Маючи всі владні, фінансові та політичні можливості, маючи час, єдність народу, довіру Заходу, — він усе просрав.
Віддав Україну на розграбування дружбанам, кума́м та посіпакам.
Просрав ні за хер собачий.
Єдине, що зупинило повний демонтаж демократії — це маленький, але впертий кістяк громадянського суспільства, який не дав поховати антикорупційні органи.
І саме це так бісить зелену секту: вони програли не Порошенку і не примарним «старим політикам», а звичайним людям — із пам’яттю, обізнаністю та совістю.
Тож ви, смердороті зедовбні, заваліть свої харчоприймальні отвори.
Це історія не про «він хотів, але йому не дали».
Правда в тому, що Зеленський жодного дня не дбав ані про вас, ані про Україну.
Єдиний раз у житті він сказав вам чисту правду, але ви не почули:
«Я вам нічєво нє должєн».