Йому на вигляд років 70, і він кричить. Стоїть біля стійки оператора «Укрпошти» й кричить, бо йому не знайшли готівки, щоб видати пенсію.
— Я зараз викличу поліцію!!
— Чоловіче, як тільки з’явиться готівка, ми вам видамо. Або завтра приходьте.
— Як це — завтра?!! Ви мені видайте зараз те, що мені належить!! Негайно!!!
Я поспішаю, починаю напружуватися, бо стою в черзі й не маю часу слухати безкінечну суперечку. Влізла в розмову.
— Слухайте, ну так вже працює» Укрпошта», на жаль. Ви ж можете зробити банківську картку, щоб не приходити сюди? Нехай би вам пенсія на картку приходила?
Він повертається до мене роздратовано:
— Ні, вже робив. Вони мені нав’язали додаткові витрати, я їм ще винен залишився.
— Так домовтеся, щоб вам пенсію додому приносили, — кажу.
І тут щось зламалося. Щось, через що біль виплеснулася назовні та почала розтікатися по приміщенню «Укрпошти», заповнюючи поступово кожен його куточок.
— Немає в мене дому, — каже чоловік. — Знаєте п’ятиповерхівку тут, поряд, на вулиці…. (такій-то)? Яку розбомбили?.. Немає в мене дому… І дружина загинула…
Я завмерла. І ком у горлі. Бо чужа біда липкими пальцями за це горло схопилася та здавила його. Я побачила, як його очі заполонили сльози, скупі, чоловічі.
— Я живу на дачі, за містом. Зараз заплачу частину з пенсії тому, хто погодився сюди мене привезти. Як я можу їздити сюди кожен день, скажіть?..
Переді мною жіночка розрахувалася готівкою. Тепер є гроші, щоб видати йому пенсію. Робітниці «Укрпошти», й інші очікуючі, слухаючи нас, замовкли. Запанувала тиша. Бо той біль не міг не торкнутися кожного з нас. Ми всі знаємо ту п’ятиповерхівку. Я тільки що повз неї проїхала. Її наполовину не було в березні 2022-го, коли над містом літали російські бомбардувальники. Зруйнована тоді, вона поховала під собою частину її мешканців, розкидавши іншу частину по чужих краях, або містах, або дачах.
Очі чоловіка все ще блищали від сліз. Він слабкими руками підписував відомість, отримував гроші, складав їх в гаманець.
— У мене два сини на фронті, — сказав.
Вже пізній вечір, і я не можу його забути. Бо спочатку думала, якийсь принциповий чолов’яга. Ну, знаєте, з тих, кого вічно все не влаштовує. Хто лається на оточуючих. Хто не бачить варіантів вирішення побутових якихось речей.
А воно он як…
Боляче. Ніяк не оговтаємось.
Харків.