«Я должен только своим родителям» — єдина обіцянка, яку сумлінно виконує президент Зеленський

73

Коли 1,5 року тому ще кандидат в президенти України Володимир Зеленський говорив журналістам і всьому суспільству «Я вам ничего не должен, я должен только своим родителям» – ми навіть не здогадувались, що це була основна частина його передвиборчої програми. І що таки ставши президентом, Зеленський буде працювати тільки на своїх батьків і на те, аби забезпечити їм нормальний рівень життя.

Зеленський так і не зрозумів, що рік і три місяці тому український народ довірив йому турбуватися про кожного українця, про всіх батьків, про всіх дітей, а не лише про своїх.

А зараз можемо констатувати, що українці стали жити гірше – за винятком хіба лише тих, хто був наближеним до Зеленського: співробітників «95 кварталу», його друзів, кумів та сватів. Отримавши державні посади, одягнувши на лацкани значки народних депутатів від «Слуги народу» ці люди реально стали жити краще.

І проблема – не в Зеленському. Точніше, не тільки у ньому, а й у тому, що серед усього його оточення не знайшлося жодної людини, яка змогла би йому сказати: ні, зупинися, давай подумаємо про щось більш важливе для нашої держави, аніж пожиттєва стипендія для твого батька…

Але численні джерела з Офісу президента одностайні у тому, що президент не сприймає жодної критики та навіть натяку на сумнівність своїх дій. Він сприймає виключно тих, хто його хвалитиме, зазиратиме йому у рота і підтримуватиме його комплекси.

Дивує лише, звідки у такої молодої людини, яка не жила в умовах культу особистості в СРСР настільки сильний потяг до нагород, пільг і привілеїв на які вона не заслуговує? Чого варте тільки отримання чорного поясу з карате – під схвальні аплодисменти власного оточення…

Але і це було би не найстрашнішим, якби у ці процеси не був втягнутий, зокрема, і уряд України. Дуже прикро, що у прем’єр-міністра Шмигаля не вистачає мужності, аби відмовитися від участі у подібних авантюрах, не ганьбитися демонстрацією своєї показової лояльності до президента.

Впродовж двох останніх тижнів щоденна кількість нових випадків коронавірусу в Україні перевалила за 2 тисячі на день. Ми стрімко наближаємося до подолання позначки у 3 тисячі хворих на добу. Кількість смертей від COVID-19 також зростає. Економіка повністю зупинилась. Малий та середній бізнес практично знищений – і не може навіть мріяти хоча би про мінімальну підтримку від держави. І у часи, коли Україна переживає соціальну, економічну та політичну катастрофу, цілий прем’єр-міністр не має інших турбот, ніж публікувати на своїй сторінці у Фейсбук довжелезні пости з обгрунтуванням, чому «видатний діяч освіти» Олександр Зеленський має отримати від уряду державну стипендію..

Невже Прем’єр-міністра нічого більше не цікавить, окрім можливості публічно «прогнутися» перед президентом України? А долі десятків мільйонів українців при цьому прем’єра не обходять взагалі. І уряд присвячує засідання не пошукам шляхів виходу з кризи, не захисту людей від епідемії, не порятунку бізнесу, не вирішенню проблеми безробіття, а ініціюванню перед президентом нагородження його батька.

Ця ситуація яскраво демонструє, якою є вибудувана сьогодні в Україні система влади. З цією владою на нас чекають непрості часи. З нею ми приречені на постійні кризи та катастрофи.

І тільки місцеві вибори можуть бодай трохи повернути владу на землю. Хоча ширяться чутки, що на фоні стрімкого падіння рейтингів «Слуги народу» та й самого президента, їх проведення – під загрозою.

У питаннях нагородження завжди вкрай важливою була мораль. І розуміння, що серед десятків тисяч людей, які працюють в освіті і фактично позбавлені засобів для існування, бо отримують мінімальну зарплату, є маса тих, кому подібне відзначення і пожиттєва стипендія потрібна куди більше, ніж батькові доларового мільйонера Володимира Зеленського. Бо хто-хто, а він точно може спокійно прожити без тих 2,5 тисяч гривень.

Проблема у тому, що в оточенні Володимира Зеленського нема людей, які мислять державницькими категоріями. Та й сам Зеленський так, на жаль, і не став Президентом, не зміг вирости з актора у державного діяча. Він може бути гарним сином, але український народ його обирав не для того, аби він вирішував проблеми лише своїх батьків.

Його обрали, аби він думав про понад 4 десятки мільйонів наших співгромадян. А він цього, схоже, так і не зрозумів. Тому й поховав рештки власної репутації за 2,5 тисячі гривень на місяць.

Втім, у оточенні Зеленського мало хто переймається його репутацією. Там більше люблять говорити про те, наскільки визначним лідером сучасності він є. Як багато робить для України. Який він сильний, потужний і красивий політик. Я знаю, що наразі в ОП звучать виключно аплодисменти на адресу Зеленського.

З іншого боку, мене страшенно тішить, що суспільство українське реагує на все, що відбувається, дуже критично. По реакції людей, по реакції соцмереж я бачу: ми таки живемо у здоровому суспільстві. Бо знайти того, кому реально подобається така поведінка президента — дуже не просто.

І тому я певен: на місцевих виборах люди дадуть справедливу оцінку всьому, що відбувається останні 1,5 роки в Україні. Дасть оцінку «Слугам народу», які дуже швидко перетворилися в панів.

25 ЖОВТНЯ 2020 РОКУ!! КІНЕЦЬ ЕПОХИ…. «СЛУГ НАРОДУ»!!

Павел Розенко

Не знаю, як бачить свою місію пан Зеленський, але підірвати довіру до всіх державних інститутів він зумів блискуче, в турбо-режимі.

Вітаю, рейтинг недовіри вже вищий за довіру.
Шкода, що радники не пояснили, що ремонтом доріг бардак не виправити.
Але, з іншого боку, добре, що хоч дороги ремонтують 😉
Результати опитування центру Разумкова з фондом «Демініціативи» імені Ілька Кучеріва» з 3 по 9 липня показують, що Президенту України не довіряють 49% громадян (скоріше довіряють 34%, повністю довіряють лише 10%), Верховній Раді України — 75%, Уряду України — 72%, державному апарату (чиновникам) — 78%.
Високим є рівень недовіри до судової системи в цілому (77,5%), Верховного Суду (69%), місцевих судів (67,5%).
Прокуратурі не довіряють 73% опитаних, Національному антикорупційному бюро (НАБУ) — 71%, Спеціалізованій антикорупційній прокуратурі — 70,5%, Антикорупційному суду — 70%, Національному агентству з питань запобігання корупції (НАЗК) — 70%.
Водночас, найбільше українці довіряють Збройним силам (їм довіряють 65% опитаних), Церкві (63%), волонтерським організаціям (63%), Державній службі з надзвичайних ситуацій (53%), добровольчим батальйонам (53%), Державній прикордонній службі (52%), ЗМІ України (50%), Національній гвардії (49%), громадським організаціям (47%).
Нагадаю, це соцопитування проводилося до довічної стипендії батьку Президента і феєричного польоту Верещук на парасолі над Києвом…
—————————-
Насправді, держзрада — річ серйозна.
Це чудово розуміє Єрмак, завбачливо усвідомлює Разумков і починає здогадуватися Зеленський.
Коли ти зраджуєш власну державу, у тебе є два шляхи: або країна, на яку ти працюєш, окуповує країну, в якій ти працюєш, або тобі гарантують обмін і проживання в країні, заради якої ти зрадив власну державу.
Тому, зараз вкидається величезний ресурс, щоб «замовчати» справу вагнерівців, знищити документи, переконати свідків «забути все».
Але державна зрада — це не корупція, не бізнес на крові чи ліках.
Таке не пробачається і не забувається.
Тому, пани єрмаки-зеленські можуть ввімкнути масаж на задньому сидінні трофейного Мерседеса. Поки ще є можливість.
Час і країна вже стукає в двері…
Не забувайте, люди на фронті гинуть не за політиків чи лідерів. Вони віддають власне життя за власну державу.
І ми доведемо, що жодна смерть не була марною
П.С. Навіть у Савіка ця тема — топова після довгої перерви.
Перша — Білорусь, друга — вагнерівці.
Володимир Олександрович, нагадую, у Вас два варіанти, третій і єдиний, що справдиться — буде наш
Поделиться:
Загрузка...