В мене була знайома, яка любила святкувати 23 фєвраля. Святкувала навіть в минулому році, за години до того, як російські ”защітнікі отєчєства” увійдуть на танках до її міста — Херсона.
Вона любила святкувати 23 фєвраля, називаючи цей день ”мужскім”, і вітати свого чоловіка, який, працюючи в Державній митній службі України і даючи присягу служити українському народові, втече до Криму, де дотепер вони перебуватимуть всією родиною.
Моя колишня знайома ніколи не цікавилась історією цього ”праздніка”, для неї не було війни з росією з 2014, і навіть напередодні вторгнення вона не хотіла розуміти, що ”23 фєвраля” — це штучне, вигадане ”свято” російських окупантів. Вона любила святкувати, тому що «я так прівикла, ми же с дєтства праздновалі». Це про відстутність знань, критичного мислення та емпатії. Це також про відсутність самоідентифікації, меншовартість, рабське мислення і ментальну прихильність до росії.
На фото: те, що залишилось після святкування ”праздніка защітніков отєчєства” вчора в москві.
В цій світлині: їхнє справжнє відношення до свого ”свята”, до своєї так званої армії, до своєї так званої держави та до свого так званого державного прапору.
Абсолютно неможливо уявити таку картину в Україні з українськими прапорами. Бо це про гідність, про повагу до своєї країни та до героїв, які під синьо-жовтим стягом захищають та визволяють Україну.
Коли українці в Херсоні голіруч зупиняли танки та виходили на протести, ризикуючи життям, моя колишня знайома, прихильниця ”23 фєвраля”, писала в своєму інстаграмі: «нє трогайтє вояк, не провоцируйтє».
Саме тому вона і вся її родина втікли до окупованого Криму, де сьогодні, скоріш за все, святкують ”мужской празднік”, до якого вони ”прівиклі”. Вітаючи своїх ”мужчін” з числом із совєтского календаря, бо ні до захисту України, ні навіть до захисту росії стосунку вони не мають. Вони — як ці ганчірки на фото: без сенсів, без поваги, без цінностей і без гідності.