Володимир В’ятрович: Мені соромно за президента України

Народжений у 1934 р в Києві, я мав достатньо довгу можливість спостерігати за історичними особливостями різних епох життя (або вмирання) України. Я називав ці періоди «окупаціями», бо здебільшого, мою рідну землю терзала якась зла зовнішня сила.

До сьогодні я нарахував вісім таких окупацій – починаючи з довоєнної, сталінської, вершиною якої став Голодомор-Геноцид українського народу; потім прийшла гітлерівська, з її безжальним винищенням українців і голокостом євреїв, за нею повернулася повоєнна, рідна сталінська окупація – з масовими репресіями МГБ супроти повстанців ОУН-УПА та українців, запідозрених у «буржуазному» націоналізмі; за нею – хрущовська кукурудзяно-антихристиянська, брежнєвсько-щербицька русифікаторська – і так далі, аж до останньої – восьмої окупації України гумористами, веселими сміхунцями, безтурботними миролюбами, що нагадують більшовиків 1914-1918 рр. які браталися з тевтонськими ворогами і вважали за злочин боронити власну землю. Щоправда, робили це ленінські ідеалісти за гроші германського генштабу.

Щоправда, існує припущення, що не обійшлося без глобальної конспіративної змови фінансово-ліберальної плутократії і спеціальних інституцій, які поставили собі за мету знищити непокірливу українську державу, завдати смертельного удару українським націоналістам з їхніми постулатами «армія-мова-віра» й повернути зачищену територію до складу Євразійської Імперії Путіна – Дугіна – Проханова.

Це – наші сусіди, родичі, колишні друзі.

Впереваж ці люди жили, не чуючи під собою України, не знаючи її історії та мови. Вони обожнювали Булгакова і вважали Пушкіна єдиним і головним поетом земної кулі, принісши у доросле життя дитсадкове гасло «мир і дружба». Ніколи не сприймаючи Україну, як окрему державу, за яку треба боротися й обстоювати її інтереси, вони розглядали її лише як формальну географічну назву: могла бути й Мало – Світлоново – Рязаноросія, Степостан чи Південна-Північ. Яка ж бо різниця!

На місцевий український народ, що купчився на базарах, в електричках, кріпакував у селах чи на будівництві у містах, ці милі люди, що сьогодні окупували Україну, дивилися зверхньо, як на відсталих селюків, на безперспективне плем’я – а коли ці чужі їм люди вийшли на масові протести, взяли до рук зброю й почали вмирати в боях з окупантами – замовники, виконавці й клієнти 95-го кварталу (згадайте їхні спотворені від реготу пики, навіки зафіксовані в телехроніках) злякалися, стирлувалися в особливий окремий загін посеред великого народу українського.

Плем’я комедіантів і миротворців могло народитися тільки в «незалежній» Україні, керованій посткомуністами і бандитсько-олігархичними безнаціональними угрупуваннями, в країні, в якій десятки тисяч функціонерів СБУ і МВС, військовослужбовців і чиновників, прокурорів, депутатів і суддів стали зрадниками, перейшли на бік окупантів у Криму і на Донбасі, й готові були вчинити так само у Харкові, Одесі і всюди, де проросла зелена пліснява національного безпам’ятства, продажності й зневіри в призначення України.

Описуваний нами контингент й численні корисні ідіоти, що примкнули до нього, оголосив себе «Слугою народу», правда, не уточнивши – якого саме? Пакистанського, нігерійського а чи рідного і близького московського.

Безмежно наївними видаються мені наші політичні базікали, які на телевізійних ток-шоу продовжують котрий уже місяць поспіль сумніватися, чи в слуг народу дійсно є програма капітуляції України: вода вже підступає до горла, а вони все ще не бачать ознак зловісної, заздалегідь запланованої повені – реваншу. Повені, яка має поглинути українську історію, мову, українські боріння.

Про що думає новий лідер нещасної, вкотре окупованої України, про що мріє, дивлячись з печерського пагорбу на вічну Ріку, що плине велично з варяг у греки? Про цифрову революцію? Про об’єднання і нове роз’єднання міністерств? Про вічну дружбу з Путіним? Про застарілі слова Тараса Шевченка «реве та стогне» і новітні хохми великого українця Жванецького? Про київські запахи шаурми, чесно кажучи, більш притаманні Баку, Тель-Авіву, Тегерану? Про нові, всесвітні ролі в серіалах, де перевершить він Клінта Іствуда, Гарісона Форда, Бреда Піта, Сильвестра Сталлоне і Тома Круза?

А може згадує він долю Еміля Константінеску, президента Румунії, інтелігентного прозахідного професора, що оточив себе дилетантами, зазнав провалу й змушений був добровільно відмовитись від посади очільника країни. Може згадує покаянні слова Константінеску: «Я скоїв помилки, я довіряв людям, яким не мав довіряти».

Але, скоріше за все, Верховний Слуга ні про що подібне не знає й не чув імені Константінеску.

«Королівський блазень потрібен; блазень, який стає королем – це апокаліпсис».

Містечкові сценаристи і провінційні виконавці головних ролей на світовій сцені не знають, що прийшли 2020-ті буремні роки – час могутніх тектонічних глобальних змін; вони не розуміють, що сили української національно-визвольної революції, які народилися підчас Помаранчевої, а згодом Революції Гідності – непереможні, бо такою є логіка історії, яка повільно, але невблаганно вершить свою справу.

Хотілося, аби цей процес відбувався швидше – бо кожен день окупації наближає нас до руїни української державності.

Все залежить від нас самих.

Юрій Щербак