P.S.
А путлер дуже щирий, коли каже, що це війна росії за себе, росію. За право бути варваром, утверджувати анти-світ і сповідувати анти-норми. За право зватися аморальним ізгоєм. Так і є. Це їхня війна за свою онтологічну чорноту, за справжнє нутро без гриму й гримас, за акумульовану століттями каламуть. Усі потвори страшні якраз через справжність.
На Весняних Посиденьках я говорив про росію як про моноліт, з якого вичленовувати щось вартісне й путнє – марна справа. Не я один говорив це ще задовго до війни: росія – монолітний екзистенційний ворог, відтак відокремлювати ванька-народ від путіна, чи велікую культуру від соловйово-пропаганди, чи російську мову від ядерної зброї – не лише тупо, але й злочинно. Навіть безневинні на перший погляд усмішки рускої ідентичності в кінцевому результаті є невід’ємними зморшками на морді звіра. Не існує нічого російського, яке б у кінцевому результаті не привело б до шовінізму, зверхності, нетерпимості та цілого букету ментальних девіацій. По той бік – одноядерне монолітне зло, яке не має компонентів менш гірших чи більш кращих. Там усе балістичне. Наші люди, які досі намагаються в цьому бабратися й сортувати, — так нічого й не зрозуміли.
Буття росії не передбачає буття України. В їхній візії ми можемо існувати лише під ними. Вони навіть не приховують рефлекторного несприйняття всього українського: від мови-культури-історії до геополітики-суб’єктності-іншості. І чого я хочу найбільше – такої ж взаємності у відповідь! Такого самого несприйняття всього російського: від…. до….! Інакше це мазохізм 200-го левела. Інакше це віктимність міжгалактичних розмірів. Інакше причинно-наслідкова пастка ніколи не розімкнеться. Інакше це все не має сенсу.
Маріупольський театр носив назву «Російський драматичний театр» аж до 2016 року. Війна з росією вже 3 роки йшла за 60 км від міста. Війна зразка 2022 мала би навчити на жодній сцені жодного міста ніколи більше не грати руску драму – інакше драма буде безкінечна.