Інформаційна та культурна війна дійсно триває в кожному місті України і нам треба з цим щось робити.
Можливо, для когось я відкрию таємницю, однак фронт на сході — не єдиний театр бойових дій. Війна вже ведеться на всій території України: в усіх областях, містах і селищах, і кожен із нас є учасником (найчастіше — жертвою) цієї війни. Для багатьох вона непомітна, однак не менш фатальна для українців. Я говорю про культурну війну, коли ворог атакує культурний та інформаційний простір України, а відтак — масово уражає наші мізки.
.
Культурні продукти — головна зброя цієї війни. Пісні, фільми, вистави, книги, ба навіть промови мовою окупанта — все це б’є по нашому суверенітету не менше за російську артилерію. Все це щедро фінансується з кремля, а в потрібний час ворог пожинає плоди, як це сталось в Криму і на Донбасі. Культурний вимір — один із головних безпекових вимірів у 21 столітті.
.
На жаль, держава надто пізно почала опікуватись культурною безпекою, та й сьогодні багато в чому пасе в цьому задніх. Російські виконавці безперешкодно збирають стадіони і заробляють в Україні гроші, з яких пізніше виробляють кулі, які вбивають наших хлопців і дівчат на сході. Російська музика лунає звідусіль, а масовий українець звикає до цього — це стає чимось нормальним, чути російську пісню поряд із українською. Так до нас приходить рускій мір. Так він осідає в наших містах і наших головах. А за ним приходять російські танки.
.
16 липня 2021 року набули чинності нові норми Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної», що розширили перелік законних гарантій для нашої державної мови. Однак на цьому не слід зупинятись. Влада столиці так само відповідальна за безпеку своїх громадян, в тому числі і за культурну безпеку.
.
Я зареєструвала проект рішення «Про внесення змін до Порядку організації масових заходів у місті Києві», що посилює статус державної мови і надає їй додаткові захисні механізми при проведенні масових заходів: концертів, конференцій, виставок тощо.
.
Зокрема, мій проект рішення передбачає таке:
Закон про мову закріплено одним із керівних законів при організації масового заходу;
Державна мова — мова проведення культурно-мистецьких, розважальних, видовищних, спортивних та інших заходів;
Організатор заходу зобов’язаний забезпечувати переклад українською мовою відповідно до закону;
Мова проведення заходу, використання інших мов зазначається в заявці про проведення заходу разом із можливими інструментами для перекладу;
Забороняється використання під час організації та проведення масового заходу культурного продукту (пісень, фільмів, кліпів тощо), створеного або виконаного кимось із переліку осіб, які створюють загрозу національній безпеці;
(який жах, більше не послухаєм Лепса, Газманова, Кобзона, Лещенка чи Розтаргуєва
)
Забороняється використання культурного продукту, виконаного російською мовою до завершення війни та повної деокупації території України.
.
Зрештою, це не лише про безпеку. Це про гідність і послідовність. Яким би геніальним композитором не був Вагнер, мені важко уявити його твори на концертах у Москві в 1941-му.
Якби держава почала займатись цим бодай у 2014-му — зараз ми би мали значно менший % людей, що погоджуються з маразмом путіна про «адінарот». Мусимо боротись самі. Сподіваюсь на підтримку колег і готова до запеклих боїв на комісіях і в сесійній залі.