Ви навіть в Музеї історичних коштовностей України в Києві почуєте, що скіфська пектораль «безумовно виготовлена греками».
1-е фото — грецька прикраса, кінець 4-го-3-го століття до н.е. (золоті сережки з дротяною розеткою з бісеру та литими фігурами Ероса, продані за 25 000 доларів (Christie’s, Нью-Йорк, грудень 2010 року)).
2-е фото — скіфська прикраса, початок 4-го століття до н.е. (тобто ще старша), пектораль Бориса Мозолевського в кургані Товста Могила).
Просто порівняємо рівень зображення людського обличчя в обох випадках.
Грецьке обличчя — схематичненько, так-сяк, в скіфському варіанті — риси обличчя деталізовані, не просто ніс, очі, а навіть ніздрі і крила носа, вилиці, деталізовані брови.
В першому випадку тіла зображені так-сяк, в другому — деталізовані, промальовані навіть біцепси, лопатки і складки на штанях-шароварах.
Чомусь золоті прикраси «виготовлені греками на замовлення скіфів» ідуть вищої якості ніж греки були здатні зробити собі.
«Більш розвинуті» греки, які «виробили все без виключення золото скіфів», для себе чомусь не вміли зробити на тому ж рівні, що й «для скіфів».
Чому саме лише греки із своїми майстернями, а не автохтонні гелони і будини з такими самими та ще й більшими майстернями обслуговували скіфську знать?
Насправді, вся ця схема з «грецькими ювелірами», які виконували для безграмотних скіфів-варварів всі прикраси, пішла звідти ж, звідки й «Русь нічийна, а в кінцевому рахунку російська».
Як це робилося. Просто цитата із книги доктора історичних наук Сергія Ольговського «Цветная металлообработка Северного Причерноморья VII-V вв. до н. э.» — як ще 100 років тому один великий рускій вчоний вигадав дзеркала «ольвійського типу»:
— «Остановимся сначала на «ольвийских» зеркалах.
Первым «безусловно ольвийскими» назвал зеркала с
фигурками животных Б. В. Фармаковский, поскольку изо-
бражения зверей, по его мнению, находят сходство с
ионийской скульптурой. Соглашаясь с мнением немец-
кого исследователя Г. Гампеля, что такие зеркала могли
изготовляться только в каком-либо античном центре на
побережье Черного моря, Б. В. Фармаковский, учитывая,
что кроме Ольвии такие изделия больше нигде не встре-
чались, утверждает, что именно Ольвия и есть единствен-
но возможное место их изготовления.
Свои предположения Б. В. Фармаковский ничем не
подтверждает ни в тексте своего доклада «Архаический
период в России», опубликованном в «Материалах по
археологии России», где они впервые были высказаны, ни
в последующих своих работах. Но это вполне закономерно,
поскольку о скифских поселениях и городищах лесостеп-
ной полосы ничего в то время не было известно, поэтому
его точка зрения стала аксиомой и все авторы, которые ее
поддерживают, как основной (и нередко единственный)
аргумент, ссылаются на указанную работу. » (більш розгорнута цитата в коментах)
Тобто ось як сталося: рускій вчоний Боріс Фармаковскій на початку 20-го століття розкопав Ольвію, знайшов гарні дзеркала і, оскільки ніде більше до того їх не розкопав, взяв і назвав їх грецькими — «ольвійського типу». А потім українські археологи знайшли металургійні центри по всій Україні, які існували в ті самі часи, що і бідненький ольвійський, і багатократно переважали його. І познаходили українські археологи в них ті самі «ольвійські дзеркала». І дзеркала з інших районів за кількістю переважають дзеркала із Ольвії.
І думка про перевагу грецької металургії стає смішною.
Але за інерцією науковці в нас так і продовжили торочити про «перевагу греків» і ольвійські дзеркала. Вони повторювали за рускім свєтілом Борісом Владіміровічем Фармаковскім, який і ввів у науковий обіг цю єресь, що
— «все искусство скифов Причерноморья было создано в гре-
ческих колониях, мастера которых превратили убогие изобразительные элементы в жемчужину творчества»
(Фармаковский, 1914. – С. 37)
А тим більше батько уважаємого руского вчоного Владімір Фармаковскій в Сімбірскє працював під началом самого Ільї Ніколайовіча Ульянова — отца святого муміфікованого вождя. А сам малєнькій Боріс в будущєм вчоний у школі був другом малєнького Володі Ульянова будущєй мумії.
Не можна сперечатися з таким вєлікім вчоним, який доторкався до святого бога при житті.
І всі сприймали як святую святих його релігію про «грецьких майстрів, які перетворили убогі потуги варварів у культуру».
А потім ця схема перекочувала і на все цінне, що розкопували в Україні. Це все оголошувалося чиїм завгодно, тільки НЕ УКРАЇНСЬКИМ.
В 1896 году по поручению Археологической комиссии Боріс Фармаковскій проводит раскопки на некрополе Ольвии и на острове Березань.
С 1901 по 1915 г. и с 1924 по 1926 г. под его началом проводились систематические раскопки Ольвии, которой посвящены большей частью работы его в «Известиях Императорской Археологической Комиссии».
С 1924 года в Эрмитаже хранитель древностей из Ольвии.
Чому хранітєль умикнув старожитності розкопані ним в українській Ольвії у свою Москву? Ну так це ж не українські, а грецькі — отже нічийні, отже російські — старожитності.
Насправді, ніякої переваги грецької металургії на місцевими майстрами скіфських часів не існувало в природі. Навіть навпаки: кількість і розмір саме місцевих металургійних центрів і майстерень переважав грецькі колонії. При чому настільки, що деякі ознаки (наведені в дослідженні Сергія Ольговського) вказують на те, що саме місцеві майстри по виклику обслуговували греків у тій же Ольвії ще в 6 ст до н.е.
З тих часів на розкопках того ж Більського городища давно знайдені форми для лиття ювелірних прикрас, але так і продовжують торочити про «скіфи не вміли». Ну скіфи може й не вміли, а автохтонні осілі будини і гелони уміли.
Нарешті, ніхто не бере до уваги, яким саме чином скіфський дизайнер і автор замислу водив пальцем перед носом грецького ювеліра, який не міг бути посвячений в тонкощі міфологічних уявлень скіфів, щоб самостійно виконати таке замовлення. І хто тоді із них в дійсності автор? Я от впевнений у перевазі замислу над виготовленням. Дизайнерський ескіз і ідея вища за лиття у форму і спаювання деталей.
При тому, що ніхто так толком і не довів, що саме етнічний грек заливав золото у форму і скручував золоті джгути.
Пектораль з Товстої Могили цінна саме задумом, ескізом і дизайном. Майстерність власне виготовлення також велична, але починається все з задуму того скіфа, який володів всіма нюансами скіфської міфології і зумів їх передати у розробленому дизайні.
Історія України не почалася з Києва і Русі 1000 років тому.
Як Україна вважає себе нащадком Русі, так і сама Русь 1000 років тому вважала себе нащадком Великої Скіфії.
— «Пішов Олег на Греків, Ігоря зоставивши в Києві. Узяв же він множество варягів, і словен, і чуді, і кривичів, і мері, і полян, і сіверян, і деревлян, і радимичів, і хорватів, і дулібів, і тиверців, котрі є пособниками. Ці всі називалися «Велика Скіфія».»
Відстояти історію Скіфії — прямий національний інтерес України.
Подякуємо Борису Мозолевському за те, що 53 роки тому о 14 годині 30 хвилин 21 червня не зупинився, не пішов з «безнадійного розкопу», а був достатньо рішучий, щоб довіритися чуттю. І знайшов для України цю видатну пам’ятку нашої історії. Саме такі міняють історію.
Джон Сміт
21 червня 1971 року в спекотних українських степах сталась неймовірна подія. Під час розкопок кургану Товста Могила на Дніпропетровщині, київський археолог Борис Мозолевський, знайшов золоту пектораль — справжній шедевр ювелірного мистецтва.
За однією з версій, яку підтримують науковці Національного музею історичних коштовностей України, пектораль створили давньогрецькі майстри для скіфського царя в IV столітті до нашої ери, оскільки стиль цієї чоловічої прикраси містить риси античного мистецтва. Водночас вона також відображає світогляд скіфів. Втім існують сумніви щодо того, що її власником був сам скіфський цар, бо курган, в якому її знайшли, не відповідав розмірам, які притаманні царським курганам.
Знахідка пекторалі стала світовою сенсацією, адже після відкриття гробниці Тутанхамона в лютому 1923 року, майже півстоліття світ не бачив нічого подібного.
Мозолевському неймовірно пощастило, адже Товста Могила вважалась курганом епохи бронзи, бідною на цікаві знахідки, тож розкопки не планувались, і фінансування на знесення кургану не було.
Пощастило йому і з однодумцем — Григорієм Лукичем Середою — директором гірничо-збагачувального комбінату в місті Орджонікідзе (зараз — Покров), якого справедливо можна вважати співавтором відкриття пекторалі. Середа, який сам був археологом-аматором та справжнім любителем історії свого краю, та Мозолевський, котрий у 1969—1970 рр. очолював Орджонікідзевську експедицію Інституту археології, відразу знайшли спільну мову.
Мозолевський мав дар передбачення і передчуттів. Він звернув увагу Середи на необхідність дослідження кургану Товста Могила, на те, що там буде «щось дуже велике й блискуче». Середа також хотів провести там дослідження, але не міг, це було б порушення фінансової дисципліни – курган не потрапляв до зони майбутніх кар’єрів, а був неподалік від залізниці.
Але доля була прихильною до мрійників. У Дніпропетровську (нині Дніпро) планували озеленити вулиці одного з районів, тож була потреба в чорноземі, і керівництво району звернулось на комбінат, який очолював Середа. Запаси чорнозему на складах комбінат мав, але вирішили інакше – бо курган Товста Могила був із добірного чорнозему, тож для знесення виділили кілька грейдерів, а Середа викликав на Дніпропетровщину Мозолевького.
Дістатися в поховальні камери було складно — заважали постійні обвали, але Середа відрядив на роботи найкращих гірників-прохідників комбінату, які й проклали шлях до скарбів.
Центральна гробниця виявилася повністю розграбованою, що дуже розчарувало Мозолевського, але він не втрачав надії, адже залишалося бічне поховання. І він не помилився.
В бічній могилі археологи побачили перший результат своїх зусиль — жіночу могилу з дитячим похованням. Це поховання було унікальним — його знайшли у первозданному вигляді, абсолютно не розграбованим і не пошкодженим природними факторами – таке сталося у нас вперше і розцінювалося, як велика удача. Приголомшила велика кількість золотих платівок, на яких, якщо придивитися, було видно отвори – через них вони нашивалися на одяг жінки. Поховання вирізали монолітом і доставили до Києва.
Але знахідки, зроблені в бічній могилі, не присипляли передчуття Мозолевського, що головне відкриття ще попереду. Він повернувся до камери центральної гробниці і відновив там розкопки. Від самого початку він був впевнений, що грабіжники не могли забрати там всі цінності, і не помилився.
Мозолевський знайшов пектораль за 10 сантиметрів від місця, де розбійники розворушили більшу частину цінностей в основній похоронній камері, не помітивши те, що було заховано в коридорі — дромосі. Поруч із пектораллю був знайдений ще один предмет царської відзнаки — меч у піхвах, обкованих золотом.
Золота пектораль — не просто нагрудна прикраса скіфського царя, вона була символом влади. У діаметрі пектораль становить трохи більше 30 см, її вага — 1149 грамів, зроблена з золота найвищої проби. Композиція золотої пекторалі відбиває космогонічні уявлення скіфів, пов’язані з концепцією трьох сфер світобудови.
.
По завершенню роботи на кургані Товста могила, усі знайдені цінності — а їх більше тисячі- залишились в Україні, а не були передані до Москви, як це раніше практикувалось. Свого часу такі рішення пояснювали тим, що в Києві не було відповідного музею. Тільки в 1960-х роках в Києві на території Києво-Печерської Лаври був створений Музей історичних коштовностей, який ще довго називали «Золота комора». Музей відразу став найбільшим експонентом коштовностей в усьому Совєцькому Союзі. Та спочатку пектораль віддали на вивчення в Інститут археології, і 30 липня 1971 року фантастичну прикрасу виставили для публічного огляду.
Це була унікальна знахідка, яку пізніше ЮНЕСКО назвала «одним з найвизначніших археологічних відкриттів людства ХХ століття», а сам дослідник — «даром небес, а не творінням людських рук».
Мозолевського, який через незгоду з совєцькими реаліями 10 років відпрацював кочегаром, викликали до першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького. Археологу дали квартиру та вдвічі більшу зарплату, а також преміювали 500 карбованцями та годинником. «І коли зашморг уже зовсім мав зійтися навколо моєї шиї, збагнув я, що врятувати мене може тільки відкриття світового значення. Так вимріяв і вистраждав я собі свою Товсту Могилу. Зухвальство моє було винагороджене царською пектораллю. Замість Мордви я потрапив до Інституту археології АН УРСР, до якого мене поспішили зарахувати заднім числом», — писав пізніше дослідник.
Після розкопок Товстої Могили Бориса Мозолевського визнали одним із найавторитетніших дослідників скіфських курганів.
Наразі в Музеї історичних коштовностей у Києві виставлена копія золотої пекторалі, виконана із бронзи й покрита позолотою. За всю історію оригінал покидав стіни музею лише двічі – для реставрації, а у всіх виїзних виставках, в тому числі і міжнародних, виставлялася саме ця копія, яка виставлена і сьогодні.
Так було не завжди. До 2014 року в музеї був виставлений оригінал, але фахівці були змушені вдатися до посилених заходів безпеки, і оригінал пекторалі перемістили до сховища. Але одного мирного дня золотий скіфський скарб знову сяятиме у всій своїй красі.
