Історія про українського героя, якого розстріляли російські окупанти за слова «Слава Україні» — як відповідь від всесвіту, нейромережі, духу, що тіло рве до бою.
Відповідь всім, хто досі шукає «хороших р-с-к-х».
Відповідь тим, для кого «нєважно на каком язикє».
Відповідь на державні відзнаки і нагороди ескортницям та іншим «діячам», які роками толерували русскому міру, і навіть зараз демонструють зневагу до українського народу і мови.
Відповідь на «ідіотскій мовний закон», «малєнькую культуру» і «хороший бил союз» від арєстовічєй.
Відповідь на мовчання про війну і загравання з ворогом від ломачєнків, якімових та інших «видатних» дєятєлєй з українським паспортом.
Відповідь на урізання грошової винагороди військовим і тим, хто залишив цивільне життя і пішов до ЗСУ.
Це відповідь на все, що несеться на другому році повномасштабної війни, геноциду українського народу, лінгвоциду української мови на окупованих територіях. На все, що не наближає нашу перемогу, і несе загрозу національній безбеці України.
Це відповідь і нагадування про те, що війна триває не РІК, а ДЕСЯТИЙ рік.
Це відповідь і нагадування, що війна триває чотири століття, і росія — наш одвічний ворог.
Це нагадування про те, що вони прийшли нас вбивати просто за те, що ми українці.
За український дух.
За українську свободу.
За українську мову.
За український опір.
За «Слава Україні!».
Це нагадування, що ми маємо бути ще сильнішими і ще згуртованішими, і у нас більше немає права на фатальні помилки.
Нагадування, що попереду не «двє-трі нєдєлі», а важкі роки і десятиріччя: боротьби, помсти, перемоги, відбудови, побудови.
Нагадування: що кожного дня десятки українців, українок і українських дітей гинуть від росіян. І багато хто не встигає навіть сказати «Слава Україні» перед смертю.
Помирати зі словами «Слава Україні» на устах – це не Голлівуд, не Боллівуд, не кошмарне сновидіння. Такими є реалії пекла.
Не важливо, ким був цей чоловік. Можливо, він бив дружину, любив бухнути чи кинув когось на гроші. Або навпаки – був взірцевим сім’янином, співав у церковному хорі чи був вправним лікарем.
Ніщо вже не має значення.
У момент, коли перед тобою дуло автомата, орава орків і церемонія приниження, знята на камеру, — обнуляється все добре й погане, весь світ ставиться на паузу і лишається щось основне. Цим основним і є гасло «Слава Україні» за кілька миттєвостей до автоматної черги.
Бо ніщо вже не має значення. Лишається найосновніше.
Цей стоп-кадр із пекла конкретної й невідомої нам людини – живе нагадування, хто супроти нас й які вони виродки. Ненависть, узята ворогом за основу своєї війни, повинна бути рівнопропорційною й дзеркальною.
Цей чоловік наостанок сказав «Слава Україні» не ворогові в лице – а своїм співвітчизникам. Його вигук – до нас, для нас, заради нас. Це – його послання. Можливо, найважливіше і найпотрібніше з усіх послань цієї війни.
Останній погляд Героя в бік ворога.
Не страх, не розпач, не благання «не стріляй».
У погляді одне — ЗНЕВАГА, ОГИДА, ПРЕЗИРСТВО.
Так як людина дивилася б на лайно, що рухається і розмовляє.
Ти переміг, мій братику! Ти живе втілення мільйонів українців, які полягли у боротьбі за Українську Державу та сотень тисяч, які були страчені за Свободу агресивним північним лайном.
Ти переміг, мій братику! Ти не став на коліна… Ти залишився вільним і нескореним…І живим! Назавжди!!!