Відосик про бункер

Сектор Офісу президента. Фрагмент іграшкового літачка, шеврон «Ukraine in the fight», маленька іконка Діви Марії, а ще – планер, відкритий на 24 лютого. Зе сидить за столом і згадує розмову із Байденом.

«Володимире, є загроза, вам треба терміново залишити Україну. Ми готові в цьому допомогти», – каже Байден Зеленському.

«Мені потрібна зброя, а не таксі», – відповідає наш ЗЕ.

Знову пафос і незламна потужність.

Він згадав діалог з Байденом, але не сказав ані слова про те, як разом зі своїми «слугами» сміявся над попередженнями від МІ6 та ЦРУ. Як не хотів дратувавти путіна і називав дані від західних розвідок нагнітанням паніки. Навіщо згадувати минуле? Війна все одно замаже коректором усі помилки з пролюбами.

Він вихваляв героїзм українців, але не попросив у них вибачення за «мир, май та шашлик». Навіщо? Поки Наумов напічкав автівки грошима і тікав за кордон, він – залишився в бункері. Молодець. Бо не втік.

Він не перепросив у військового командування за не введений режим воєнного стану. Навіщо? Він і так звільнив незручних – Залужного з Шапталою та Наєвим, а Головком ЗСУ тепер абсолютно зговірливий Сирський.

Ні, мене не вразив не бункер. Це саме звичайне приміщення з подейкуди бежевими, а подейкуди – світло-лимонними стінами.

Мене роздратував президент.

Учора минуло 4 роки від повномасштабного вторгнення, а він не зробив жодних висновків. Хоча ціна його помилок просто страшенна. Сотні тисяч, якщо не мільйони загиблих, зруйновані життя та розбиті в каміння міста.

Ніт, діло не в бункері. Відносно стерпного текста читав дуже поганий актор.

Чому бункер?

Перше, на що він посилається — що не втік.

І це, на його думку, вже велике досягнення. Так мислить радянська людина, яка зненацька опинилася на чужому місці посеред страшної халепи, а що робити — не знає. Їй здається, що сам факт її присутності в середині подій є виконанням нею гарантій, даних народу. Але це вона, радянська людина, так думає. Їй так здається, що не втекти — достатньо.

Згадайте Драпатого. Людина написала рапорт на звільнення після приліту російської ракети по полігону, тому що розуміла свою власну відповідальність, і розуміла, що мала б зробити більше. У Драпатого є бачення свого місця, своєї ролі, і такі люди завжди намагаються зробити БІЛЬШЕ, ніж від них очікується. Це приклад НЕ радянської людини.

Натомість 24.02.22 року ми отримали країну без керівника,

літак без пілота,

автобус без водія.

Ці особи для себе особисто можуть виправдовуватися — водій теж може бути присутній в автобусі під час аварії. Проте переляканий,  в паніці й розгубленості. Коли пасажири вирівняли хід автобуса спільними діями, водій каже: «я не втік. Я тут був».

Ну, герой…

Мені боляче згадувати той день. Щоденні події тут, на Сході, додали стільки болю й випробувань, що той біль помножився в рази. Ні, від нього не очікувалось бігти особисто на фронт. Проте будь хто на місці президента має виконати конституційні обов’язки — в першу чергу. Він просто їх не прочитав. Він не відкривав Конституцію.

Тепер він грає в пінг-понг з Залужним: «згадувати все це прямо зараз — не дуже красиво…» (про початок вторгнення росіян, про непідготовку України до великої війни). А про що «красиво» зараз згадувати?

Бункер — це єдина відмазка радянської людини, на якій, як на ніжках, стоїть її внутрішнє переконання в своєму героїзмі. Бункер говорить нам: «я тут. Я не втік».

В той час як ми хочемо почути про «що ти зробив, щоб ми не загинули?»

Різниця є, чи не так?

Олена Кудренко