Вбивство українського військового медика — це міжнародний військовий злочин!

Для покидьків немає законів — писаних, або неписаних. У них немає моралі. Немає людяності. Немає честі. Ми це давно вивчили. Ми це знаємо.

Але є інші люди. Наприклад, є маленька людина, що сидить в головному кабінеті. Хлопець, у якого в голові малоросійська каша, але зате в ній закінчилася війна. Уві сні він бачить, як заглядає в очі вбивці і бачить там мир. Він каже, що треба перестати стріляти — поки ми ховаємо чергового загиблого. Він віддає накази на залишення позицій, які ми тримали ціною сотень життів. І на них із задоволенням заходить ворог. І продовжує нас вбивати.

Він скорочує армію, разом зі своїми бездарними «полководцями».

Він знімає сотні безглуздих відео «для народу», але зазвичай мовчить, коли нас вбивають.

Але він – тільки наслідок. Причина – в таких же, як він. Які піднесли його. Які не зрозуміли, від чого їх захистили. Тому, що «не їхня війна». Їм здається, що якщо перекласти провину з власного потенційного вбивці на когось іншого — вбивця розчулиться, і не прийде за ними.

Їм здається, що можна тихо жерти, пити і розмножуватися під будь-яким прапором.

Їм здається, що якщо стати вівцею — тебе будуть годувати, пестити і леліяти просто так.

Вони готові проклясти тих, хто їх рятував — тільки б виправдати власну безпорадність і боягузтво.

Маленькій, дурній вівці, що опинилася перед вовком, може здатися, що якщо міцно заплющити очі — вовк зникне. І так можна врятуватися.

Ні. Вовк з однаковим задоволенням жере зрячих і незрячих овець.

Спосіб вижити — один. Просто не бути боягузливою покірною вівцею.

Вчора ворог ще раз показав, хто він. І на що він готовий.

Навчіться хоч чомусь. Хоча б такою ціною.