В Києві відкрито перший у світі пам‘ятник герою української війни за незалежність 1917-1921 років

Пам‘ятник полковнику Петру Болбочану встановили на вулиці Січових Стрільців – навпроти кінотеатру Київська Русь. Навколо нього розташовано однойменний сквер. Раніше тут стояв бюст комуністичному бюрократу, вбивці й організатору Голодомору Косіору, але у 2008 році, ще до початку офіційної декомунізації, його демонтували.

«Людина, яка одна з перших формувала боєздатні українські військові загони, била російських більшовиків в центрі, на сході та на півдні України, брала участь у звільненні нашої столиці від червоної пошесті в 1918, а також із мінімальними втратами розгромила їх того ж року у Криму», — написав на своїй сторінці у Фейсбук голова Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович.

«Добре, коли славні імена українських воїнів повертаються в народну пам‘ять, а пам‘ятники на їх честь стають окрасою наших міст. Великий уклін всім причетним до спорудження монументу», — відзначив Дробович.

На пам’ятник Болбочану не було використано бюджетних коштів! На його встановлення скинулася громада завдяки організації спілки Музичний Батальйон, зауважує народний депутат України VIII скликання Юрій Левченко.

До цієї справи причетний також президент Історичного клубу «Холодний Яр» Roman Koval і Валерій Суботін, керівник проекту «Українська історія в камені».

Юрій Левченко написав: «Пишаюсь тим, що саме наша команда виступила ініціатором і у 2017 році врешті-решт таки домоглася перейменування скверу імені Косіора (один із організаторів Голодомору 1932-1933 років) на честь Петра Болбочана. Зокрема, велику роль у цьому відіграв депутат Київради Кутняк Святослав, який ще у лютому 2017 року ініціював відповідне звернення до Комісії Київради з питань найменувань, домігся його схвалення та винесення відповідного проекту рішення на розгляд Київради».

Олена Каганець

5 жовтня 1883 року у селі Ярівка на Чернівеччині народився Петро Болбочан, полковник Армії УНР

Народився у сім’ї священика, навчався в духовній семінарії. Закінчив Чугуївське юнкерське училище. Учасник Першої світової війни як офіцер 38-го Тобольського полку, нагороджений кількома орденами.

З початком Української революції 1917-1921 рр. займався організацією українських військових частин. 22 листопада 1917-го очолив сформований із добровольців Південно-Західного фронту російської армії 1-й Український Республіканський полк. Оскільки солдатський комітет перебував під контролем більшовиків, полк роззброїли, а казарми підірвали і розстріляли гарматами.

На початку 1918-го сформував Республіканський курінь, реорганізований у 2-й Запорізький піший курінь. «Запорожці» Петра Болбочана стали одним з найбільш боєздатних з’єднань Армії УНР: відіграли ключову роль у звільненні Києва в лютому 1918-го та під час визволення від більшовиків Лівобережжя та Південно-Східної України, блискуче провели Кримську операцію в квітні 1918-го. Мав незаперечний авторитет серед підлеглих, а більшовики обіцяли за його голову 50 тисяч золотих рублів.

Чітко притримувався державницької позиції, мріяв про сильну армію. В одному з наказів військам наголошував: «ніяких совєтів робочих депутатів, монархічних організацій…  я не допущу. Підкреслюю, що ми боремося за самостійну демократичну Українську Республіку, а не за єдину Росію, якою б вона не була – монархічна чи большевицька».

«В житті був дуже скромний, без тіні манії величності…, – згадував сотник Б. Монкевич. – Він ніколи не підвищував голосу, нікого не розносив і не робив нікому нагани, як це роблять більшість строєних начальників. Вистачало одного погляду Болбочана, щоб людина розуміла, чого він бажає і чи задоволений він чи ні».

З грудня 1918-го – командувач Лівобережної групи Армії УНР. Після відступу з Лівобережжя знятий з командування Запорозьким корпусом. Декілька днів провів під арештом, а потім кілька місяців – під наглядом місцевої влади у Станіславові (Івано-Франківськ). Гостро критикував суперечливу політику уряду та його міністрів.

9 червня 1919-го у Проскурові (нині Хмельницький) зробив невдалу спробу захопити командування корпусом. Був заарештований і засуджений до страти за підозрою у намірах здійснити державний переворот (усунути від влади Головного отамана Симона Петлюру). Завдяки великій симпатії у військах, мав змогу втекти. Однак не зробив цього, бо прагнув довести, що за ним немає жодної провини.

Розстріляний 28 червня 1919-го на станції Балин на Хмельниччині.

Слідство продовжувалося і після страти, але не знайшло ніяких підтверджень державної зради та підготовки заколоту.

У трагічній долі Петра Болбочана, який став жертвою політичних інтриг і наклепницької кампанії, відбилася вся неоднозначність і трагічність тогочасного державотворчого процесу та військового будівництва.

P.S. Як свої ж розстріляли лицаря Української революції

Доля полковника Петра Болбочана — підтвердження трагедії талановитої особистості, що стикається з претензійним дилетантством, від чого постійно страждало українське національне державотворення. Доречно згадати характеристику нашого військовика, яку дав великий український історіософ В’ячеслав Липинський: «Він був одним з тих чесних, свого імені достойних офіцерів, котрі, вступивши до української армії і прилучившись до свідомого українства, творили оружну міць і підставу нашої Держави». Далі він наголосив, що розстріл отамана Болбочана розкриває найстрашнішу рану національного організму, спричинену класовою політикою і партійною нетерпимістю.

Отамана Болбочана було звинувачено в «злочинній діяльності проти законного правительства», «злочинному захопленні влади».

Призначення П. Болбочана відбулося після першого арешту, коли полковник надіслав до Києва делегацію, яка мала переконати Головного отамана в тому, що на Лівобережному фронті наші війська воюють не з червоними «повстанськими бандами», а з регулярними «червоними військами», чим «засвідчити лихий стан». Водночас він мав намір підкреслити свою відданість центральній владі, адже взаємини полковника з Директорією ускладнилися. До його компрометації особливо спричинилися ті, хто мріяв про більшовицьке поневолення України. Серед них особливо відзначився сотник О. Волох, який мав особливу довіру в С. Петлюри. Згодом він перейшов на бік більшовиків, але наприкінці 30-х був звинувачений у причетності до Української військової організації й розстріляний на Соловках. Така доля зрадника!

Символічно, що 22 січня 1919 року, цебто на день Акта Злуки, Волох заарештував свого командира Болбочана, про що повідомив у телеграмі С. Петлюру. Арештований сподівався, що справедливий суд поставить усе на свої місця, спростує звинувачення в його «орієнтації на Дон». Треба зазначити, що він мав можливість втекти після арешту, але не хотів скористатися нею.

Як зазначають дослідники, до арешту П. Болбочана був причетний Винниченко та пробільшовицькі сили в тодішній владі. У Києві ніхто не міг пояснити йому причини арешту, лише тодішній голова Директорії офіційно як причину назвав «недемократизм» командувача Лівобережного фронту, хоч демократизм і боєздатність війська — речі несумісні. Однак тодішнє державне кермо революційної України опинилося в руках лідерів соціалістичних партій, які не спромоглися поєднати утвердження національної державності з розв’язанням соціальних питань, надаючи останнім пріоритет. Інформаційний військовий часопис «Українська Ставка» писав про «контрреволюційну, провокаторську діяльність штабу Болбочана», звинувачував його у зв’язках з російським білогвардійським командуванням.

У таких умовах 26 січня 1919 року П. Болбочан пише відкритого листа, який адресує Головному отаманові С. Петлюрі, членам Директорії, прем’єр-міністру, начальнику Генерального штабу, голові Українського національного союзу, голові Української партії соціалістів-самостійників. Полковник намагається дізнатися причину свого арешту. Він нагадує про свої відомі перемоги, застереження про можливу анархію після повстання, про небезпеку демагогії й більшовизму та потребу організованості, доконечність звернення по допомогу до Антанти. Автор звинувачує державне керівництво в некомпетентності, що доповнюється невиправданим кар’єризмом. Наприкінці він пише фактично вирок: «Краще би Вам не братися не за своє діло. Україна повинна червоніти перед всім світом за свій уряд, котрий очевидячки веде свою сторону до погибелі». Партійний добір матиме згубні наслідки, бо ігнорується фаховість, порядність і працьовитість кандидатів. Керівники держави мають усвідомити, що вони насамперед українці, а вже тоді — представники певної партії. Навіть під арештом П. Болбочан турбується не тільки про збереження свого доброго імені, а й про ситуацію в Запорізькому корпусі.

Сам Болбочан характеризував запорожців як військову частину, від якої «залежить майбутнє України, яку ще можна буде врятувати від москалів усіх відтінків та поляків». Він боровся за Україну, а не «за владу над нею українських соціалістів та явних московських попихачів».

Другий арешт П. Болбочана за наказом Головного отамана Петлюри припав на 9 червня 1919 року, коли Є. Петрушевич був проголошений диктатором ЗОУНР, а генерал О. Греків (Греков) став Начальним вождем УГА (Української галицької армії), що С. Петлюра сприйняв як загрозу для уряду УНР і себе особисто. Доля Болбочана була визначена заздалегідь: суд над полковником засудив його на кару смерті. На прохання послати його воювати за Україну простим вояком відповіді не надійшло. Наказний отаман О. Осецький зобов’язав підлеглих: «Наказую негайно виконати вирок суду по ділу Петра Болбочана від 10 червня 1919 року, маючи на увазі, що два прохання Болбочана до п. Головного Отамана лишилися без відповіді».

Через сто років після подій, які обернулися трагедією для українського народу, дослідники мають змогу підійти до них без якоїсь упередженості. Не будемо гадати над можливістю іншого перебігу цих подій, якби на чолі нашої армії стояли досвідчені військові фахівці, яким був і Петро Болбочан. Аналіз його життя цінний не лише з наукового погляду, а й повчальний, оскільки служить уроком для наших сучасників-державотворців.

Олег ГРИНІВ