Усі сини сім’ї Горевичів з Тернопільщини пішли захищати Україну. У січні 2024 року батьки поховали одного з синів — Олександра.
У спецпроєкті «Вибір вільних» багатодітний батько з Почаєва Василь Горевич з дружиною розповіли Суспільному про п’ятьох синів.
«На фото є старший син Руслан, Толік, Саша, Олег. Іван, який добровольцем пішов, бо всі інші хлопці отримали повістки. А він каже: «Як так? Я також йду», — говорить Василь.
Мати військовослужбовців ЗСУ Уляна Горевич розповіла, як сприйняла рішення синів іти воювати.
«Я не могла сприйняти того вибору, бо вони сказали батькові і мені: «Тату, ми ховатися не будемо. То наша країна і ми йдемо її захищати». І той менший, він астматик і алергік, пішов. Він сказав: «Куди брати туди і я». Я буду дуже щаслива, що мої діти прийдуть живі і здорові. Хоч четверо, одного згубили, додому. Всі мої хлопці на війні. А ті що ховаються, хочу їм сказати, що вони не є українці. Вони не люблять своєї країни, напевно. І не хочуть йти її захищати».
Уляна Горевич каже, зараз Олег та Іван — ветерани війни. Їх звільнили від служби через стан здоров’я. Анатолій та Руслан продовжують захищати Україну на різних напрямках. Жінка розповіла про кітель з нагородами старшого сина.
«Це кітель мого старшого сина Руслана. Він був в АТО і зараз на повномасштабній війні. Цими нагородами його нагороджено під час АТО і зараз».
Наприкінці січня цього року поховали Олександра. У серпні йому мало б виповнитися 50 років. Жінка зберігає останнє повідомлення від сина.
«Він написав, що в нього все добре. Я йому написала: «Ангела-хоронителя тобі і Матір Божа нехай охороняє тебе. Цілую, люблю». Він написав: «Дякую». Це останнє повідомлення було від нього».
Батьки щодня навідуються на могилу сина. Сьогодні до Олександра прийшла і його старша донька Галина. Вона каже, наприкінці січня батько збирався у відпустку, але не встиг — помер під час несення служби.
«Найкращий тато. Він дуже хотів їхати додому. Вже взяв білети на 31 січня. Говорив, що скоро приїде. В нас були плани. Ми дещо планували вдома зробити. Поговорили і попрощалися. Кожного разу, як говорили, то він завжди казав: «Я вас люблю, діти. Цілую, обіймаю, сумую». Завжди так. Не було такого дня, щоб він такого не казав. Поговорили і все. Це була наша остання розмова. Ніхто не здогадувався, що може щось таке бути, що йому стане погано, чи що».
