Росія втратила понад сотню літаків у війні проти України. Тільки на рахунку одного українського десантника вже два збитих ворожих Су-34.
Про це повідомило у Facebook Командування Десантно-штурмових військ Збройних Сил України.
В одному з районів виконання завдань український військовий 81 окремої аеромобільної бригади ДШВ ЗСУ знищив два російських винищувачі Су-34.
Український захисник зумів ліквідувати новісінькі російські бомбардувальники власноруч пострілами із системи ПЗРК.
Десантнику вдалося поцілити у ворожий літак на висоті 2 тисяч метрів, після чого повітряне судно вибухнуло в повітрі.
«Виявивши повітряну ціль на висоті близько двох тисяч метрів, я здійснив бойовий пуск, в результаті якого літак вибухнув у повітрі. Через день, наше «полювання» також було вдалим, іншу «Сушку» спіткала така сама участь», – розповів десантник.
P.S. Євген Межевікін, позивний Адам: «Кадирівці ссуться так само, як і решта москалів».
Герой України, Народний герой України, який отримав ці високі звання за протистояння ворогу в Донецькому аеропорту восени 2014 року, тепер ефективно знищує російські війська в передмісті столиці та бере участь у зачистці Ірпеня.
На момент початку повномасштабного наступу Росії на Україну, полковник Євген Межевікін навчався у Національному університеті Міністерства оборони України. Але ні він, ані жоден з тих, хто вже проходив бойові дії, починаючи з 2014 року, не залишилися осторонь. Кожен з Героїв України і Народних героїв України зараз захищають країну в різних регіонах. І кожен робить це надзвичайно ефективно. Київський портретист Роман Ніколаєв, який всі роки війни робить портрети наших Героїв, тепер надає свою студію для запису відеосвідчень наших захисників. Йому вдалося впіймати Євгена Межевікіна фактично між боями. Ми даємо розшифровку цієї розмови. А відео, яке зняв та змонтував Юрій Беденко, можна переглянути у фейсбуці , а також на каналі. «В БОЮ ПОТРІБНА ШВИДКІСТЬ»
— Ви мене впіймали в Києві випадково, — усміхається Євген. — Я приїхав у військовий шпиталь, тому що дістав уламкове поранення в ногу. Два дні ходив, не звертав увагу, але почало ногу віднімати. Тому вирішив швиденько витягнути метал…
В університеті, де я навчаюся, є навчальна техніка. І я запропонував подивитися танки, відновити БМП і створити маленьку бронегрупу, яка буде діяти у випадку, якщо москалі ці лаптєногі зайдуть у Київ. Нам дали добро. Допомогли з запчастинами. Я дозвонився до головнокомандувача, він допоміг з боєприпасами для танків – привезли два КамАЗи боєприпасів.
Група вийшла потужна: два танки, БМП… Ми зібрали добровольців — екіпажі у нас офіцерські плюс наші викладачі у відставці з кафедр, плюс хлопці з 93-ої бригади, розвідники, які давно звільнилися. Їх закинув на броню. Плюс три хлопці з «Правого сектору». Неоформлені. Це така наша група. Озброїли всіх правдами-неправдами. І коли пішов прорив на Мощуні, нас кинули туди, аби знищувати колони противників, які будуть виходити звідти. Так вийшло, що хлопці справилися. Спецпідрозділи плюс хлопці з 72-ої бригади спрацювали. Ми туди приїхали і почали надавати вогневу підтримку для стримання підрозділів на цьому напрямку.
За допомогою «Повернись живим», у нас з’явилися планшети. Ми завдавали ураження на відстані від 6 до 10 кілометрів. Плюс дали нам квадракоптери – вони літали і шукали нам цілі. Ми самі обирали і вражали їх. Нормально поганяли і техніку, і особовий склад ворога.
Після цього нам запропонували поїхати підтримати групи, які будуть звільняти та проводити зачистку Ірпеня. Але у нас після кожного виїзду танки ставали не бойовими – то маховик впаде, то приціл не працює… Досвід у нас є. Ми вміємо працювати в будь-яких умовах. Але в бою потрібна швидкість. Тому я попросив: потрібні більш живі машини. Нам дали два обалденних танки. Пересіли на них. І поїхали в Ірпінь.
Але скажу: дуже класно працюють підрозділи, які там виконують завдання. Приємно з ними працювати. Круті хлопці з Національної та патрульної поліції, «Айдару», Збройних Сил України. З усіма ними я співпрацюю під Києвом.
Я ж і 2014 рік зустрів в університеті. Мабуть, більше не піду туди навчатися, щоб знову не розпочалася війна, — сміється легендарний Адам. – 2014-го нас викликали у військові частини. І в березні поїхали на кордон росії. А після загальної мобілізації відбули в район виконання завдань – у Донецьку область.
Звісно, якщо порівнювати Збройні сили, які були тоді, і зараз – немає що порівнювати. Тоді армію розвалювали. Вона не була здатна виконати завдання. Могли працювати окремі підрозділи, окремі батальйони. Навіть з тією текучкою, яка відбулася у 2016-2017 роках, тепер Збройні сили мають величезний бойовий досвід. Знають, що робити, як робити.
Бійці, які пройшли бойові дії, потрапили в поліцію, спецпідрозділи, багато хто виконує завдання в ТрО. Ці люди знають , як поводитися на полі бою, як ходити в розвідку, вести спостереження. Свій досвід вони передають молодим бійцям. Коли пішла навала, спокійно на це реагували і підтягували тих, хто тільки набуває досвіду. Тому у противника такі шалені втрати.
Бійці «Айдару» виконували завдання класно. Є такий боєць — позивний Портос. Перша війна для нього, перші бої. І він поїхав з нами, танкістами. Каже: «Буду дивитися, як ви робите». Противник бачить, що заходить техніка. І для нього пріоритет — знищення техніки, тим більше танків. Вся ствольна артилерія, міномети були направлені на нас, коли ми заїжджали. По нас і валили. Проїхали – арта. Зупинилися — арта. Накривають, накривать. Масоване вогневе ураження. Ми більше ніж 30 секунд не могли стояти на місці. Зайняли позицію. За три доби на цій позиції нічого живого поруч з нами не залишилося. І цей Портос каже: «Я уявляв, що таке артобстріл, але такого не бачив і в думках не міг уявити». Якщо людина перейшла межу, і виконала свій максимум, хоча б зайшла в зону бойових дій, – це вже чудово. У всіх по-різному. Хтось не може себе перебороти і через тиждень. Про когось командири кажуть: «Краще без них. Не повертайте з ротації».
«КАДИРІВЦІ ССУТЬСЯ ТАК САМО, ЯК І РЕШТА МОСКАЛІВ»
Дуже велика навала пішла. Вважаю, командування прийняло правильне рішення. Ми не можемо тримати повністю фронт, щоб зупинити всіх. Це неможливо. Буде прорив, захід в тил і оточення. Тому було обрано напрямки, на яких знаходяться військові частини. Ведеться маневрена оборона: завдають ураження – відходять. Завдають ураження — відходять. І дуже вправно це роблять. Про це говорять великі втрати у противника.
На київському напрямку працюють більш підготовлені підрозділи. Артилерія працює у них ідеально. Артилеристи підготовлені на сто відсотків. І оснащені добре. Та техніка, яку ми бачили, яку знищували, захоплювали, вона сучасна. У нас таких аналогів немає. Все комп’ютеризоване, з моніторами. Покращене озброєння. Захист. Але особовий склад не вмотивований і не навчений. Тому він кидає техніку і тікає або здається в полон.
Тут, під Києвом, трошки складніше. Хочуть, щоб їх убивали. Не хочуть здаватися, кидати техніку і тікати.
Коли я чую, що там кадирівці, і там, і тут. Ну кадирівці. Ну і що? У них такі само руки, голови і ноги. Вони так само відриваються і протикаються. Звичайні люди. Вони ссуться так само, як решта москалів.
Наші бійці вже бачать, що противник втрачає наступальний темп, втрачає техніку, авіацію. Він вже не такий активний. Тому у нас виходить звільняти місто, село, ділянку якусь. А коли ми проходимо вперед, це мотивує. Наші бійці розуміють, що вони сильніше.
Ми брали участь у звільненні Ірпеня. Познайомилися з багатьма місцевими мешканцями, які там залишилися. Вони допомагають інформацією, водою, всім, що у них є. Є там хлопчина, який виїжджати не хоче, але він вивозить з Ірпеня поранених, вбитих, розвозить їжу. Він допоміг нам машину організувати. Показує, як і куди проїхати. Я Ірпінь взагалі не знав. Завдяки таким людям вже трошки його вивчив. А значить працюємо більш ефективно.
Місцеві мешканці кажуть нам: «Краще ми все вам дамо, бо тільки коли ви будете іти вперед, у нас все закінчиться, настане спокій».
У тих, хто звільняє Ірпінь, є все необхідне: протитанкові засоби, які діють на різних відстанях, ПЗРК, засоби зв’язку різні.
Не вистачає артилерії – поповнювати засоби потрібно. Не вистачає автомобілів.
«БІЛЯ МЕХАНІКА-ВОДІЯ В БМД ЛЕЖАВ КРУГ СИРУ»
Вчора ми просунулися вперед і знищили противника. Він залишив позиції і відійшов. Кинув четверту БМДшку зі спареною пушкою. Всередині електроніка. Все на кнопочках. Машина цяця. Мене питають: «Адам, зможеш завести?» «А що – давай заведемо і виведемо», — кажу. Вже темніло. Заскочили всередину. Хлопці прикривають. Я не зміг завести. Потім лише допер, що відсутня вилка. Наступну машину ми точно витягнемо. Але я подивився: машина сучасна, класна, але забита барахлом. Мішки. А в мішках те, що вони намародерили. Цигарки — лише «Мальборо» та «Лакі страйк». Алкоголь: віскі, текіла. Я сміявся, коли побачив, що біля механіка-водія лежить круг сиру! А ще ключі. Якби лише щоб поремонтувати. А то набори ключів. Ще срібло. Телефони місцевих, які позабирали. Весь цей хлам в машині. Механіка коцнули там – кров на всьому.
«Якщо не заведеш – хоч підірви», — радили мені. Поки я намагався завести машину, почули гуркіт машин — противник підходив. Прийшлося відійти. Але у мене були гранати. Кинув одну, другу. Вона загорілася. Спалили. Шкода. Класна машина. А хлопці-айдарівці знищили три такі БМДехи. Також забрати не зовсім вийшло. Тому спалили, аби ворог не забрав назад.
Та це не останні ж машини. Думаю, ще будуть. Думаю, вони дуже розчаровані – просто в шоці. По-перше, від Збройних сил України. По-друге, від спільноти, громади, яка у нас проживає. Вони охрєнєвші, що бачать такий супротив навіть від цивільного населення. І кожен на своєму напрямку робить те, що може. Потужна сила! І вони розуміють, що прорахувалися майже в усьому. Вони зрозуміли, що їхня наймогутніша армія — не на третьому місці спочатку, а на третьому місці з кінця. У них низький рівень освіти, злидні та рабський спосіб мислення. Більше нічого не додати.