Схоже, українська соціологія відкрила новий жанр — вибори без партій.
.
Беремо партію Залужного, якої немає. Додаємо партію Зеленського, якої теж немає. Приправляємо партією Буданова, партією Федорова, партією Терехова. Для густоти — «Третя штурмова». А потім запускаємо весь цей політичний суп у телефонне опитування і урочисто повідомляємо країні: ось ваш майбутній парламент!
Це вже не зовсім рейтинг партій. Це формуюче опитування: респонденту не просто пропонують вибір — йому спочатку створюють меню.
.
Особливо прекрасне зникнення «Слуги народу». Реальна партія є. Фракція є. Депутати є. Влада була й залишається. Скандалів — на кілька виборчих кампаній.
А в анкеті замість усього цього з’являється свіженька, без целофану навіть не розпакована «партія Зеленського».
.
Чудесне політичне перевтілення: старий кузов із пробігом залишили на стоянці, а виборцю вже показують рекламний проспект нової моделі.
.
І серед цього параду симулякрів раптом стоїть «Європейська Солідарність» — реальна партія з реальною структурою, депутатами, історією, антирейтингом, прихильниками й політичним багажем.
Тобто порівнюють не яблука з апельсинами. Порівнюють яблуко з фотографіями апельсинів, які ще навіть не виросли.
А потім до десятих часток відсотка визначають, хто кого випереджає.
Питання тому не в тому, хто тут перший, другий чи третій.
Питання значно цікавіше: що саме вимірює така соціологія — суспільні настрої чи ефективність симуляції?
Бо формувати громадську думку можна реальними політичними альтернативами.
А коли її формують симулякрами, виходить уже не соціологія майбутніх виборів.
Виходять вибори майбутнього парламенту, який соціологи спочатку самі намалювали в анкеті.