Можливо, Кравчуку здається, що це саме той шлях вирішення проблеми, який приведе до миру. Але він помиляється з однієї простої причини.
Про мир з представниками окремих районів можна було б домовлятися, якби вони дійсно були б представниками населення Донбасу, а не російськими маріонетками. Якби на Донбасі дійсно було б народне повстання проти української влади та ці люди були б його учасниками. Якби вони переслідували власні інтереси — політичні чи економічні. Наприклад так, як переслідували свої інтереси — незалежність республіки — учасники війни у Чечні. Або як сьогодні переслідують свої інтереси учасники протестів у Хабаровську. У цих людей свій рахунок до Кремля.
А “народні республіки” на Донбасі якраз Кремль і створив. Їхні представники не були ані керівниками, ані учасниками повстання проти влади Києва просто тому, що ніякого повстання не було. Повстання було у Києві — проти Януковича і його бандитського оточення. А самому Януковичу і його російським покровителям не вдалося навіть за гроші імітувати Антимайдан.
Тому ніякого сенсу у прямих переговорах з маріонетками немає і бути не може. І ніяка вільна економічна зона їм не потрібна. Їм потрібно тільки те, за що їм скаже виступати Росія. Саме тому ми і ведемо переговори з агресором, а не з його маріонетками.
Кравчук — з генерації президентів, які піддалися на манівці Кремля. Його молдавський колега Мірча Снєгур вів прямі переговори з керівниками окупованого Росією Придністров’я. Його грузинський колега Едуард Шеварднадзе вів прямі переговори з керівниками окупованих Росією автономій Грузії. Результат — і через майже три десятиліття після початку конфлікту територіальну цілісність Грузії і Молдови не відновлено і неясно, коли взагалі буде відновлено.
А ось інший президент часів Кравчука — хорват Франьо Туджман — ніяких переговорів із маріонетками сусідній Сербії не вів і свою територію звільняв. Через 25 років після закінчення війни на Балканах Хорватія — не просто країна з відновленою територіальною цілісністю, а й член Євросоюзу і НАТО. Молдова, Грузія і Україна можуть про це лише мріяти.
В українців простий вибір — піти по дорозі Снєгура і Шеварднадзе і на десятиліття застрягти у очікуванні дива, якого все одно не буде або піти шляхом Туджмана і захистити свою країну. У цього вибору немає і не може бути альтернативи — щоб там Леонід Макарович не вигадував.