Ніколи не думав наскільки це страшно. Страшно жити серед людей, які заповзято вітають порушення президентом Конституції. Мовляв – це ж для благої мети, «аби придушити Медведчука та корупціонерів»! Те що «Медведчук і корупціонери» по європейських судах оскаржать ці порушення і ми всі платитимемо дурні гроші за «завдані збитки» — про таке наші люди не думають.
Страшно жити серед людей, які не бачать як оточення Зеленського методично і поступово гробить Збройні сили. Чого нам там розповідають? Про меморандуми і співпрацю з НАТО? Та у нас систему харчування армії розвалюють. Ви можете укласти ще 100500 меморандумів, але голодні солдати воювати не будуть. І не факт що Україна подужає ще один волонтерський рух, 2014-2015 рр. комори небайдужих громадян вичистили добряче. А байдужим до лампочки все взагалі.
Страшно жити серед людей, які не розуміють куди ведуть країну економічні надбання чинної влади. Їм уже підвищують тарифи, за стабільного курсу гривні – хоча обіцяли прямо протилежне. Їм уже ріжуть субсидії. Уже рівень офіційного (!!!) безробіття перевищив 10%. І це тільки квіточки.
Про корупцію я вже просто мовчу. Бог з ним з опозицією – вже колишні депутати-служки Лерос і Дубінський про корупцію оточення Зеленського ревуть і стогнуть. Чого вартий керівник у якого краде вся команда? Хоча, хто про це думає?
Страшно розуміти, що майбутнє важке й моторошне – і цього вже не уникнути. Страшно усвідомлювати, що ніякого громадянського суспільства, «появі» якого ми так раділи у 2014 р. насправді нема. Бо де тоді воно все зараз?
Страшно усвідомлювати, що в Україні немає насправді ніяких незалежних ЗМІ (за окремими винятками), що свідомістю мас керує телевізор, канали з якого належать різним олігархам. Страшно спостерігати, як ще вчорашні принципові і об’єктивні блогери раптом перевзуваються і починають голосити чітко згідно генеральній лінії партії (партію впишіть самі).
Страшно розуміти, що немає у нас ніяких громадських активістів, які натхненно борються проти беззаконня. Як там розслідування справи Катерини Гандзюк? А Ірини Ноздровської? А Кирила Тлявова, убитого вже за Зеленського? Де натовпи активістів? Де перманентні акції як за Порошенка? Хто вийшов протестувати через 100 мільярдів виведені з під «ПрозоРРо»? Агов!
Нема нічого такого. А що є? А є олігархічна держава, все населення якої працює на збагачення топ-оліграхів, і жере тележуйку, яку для нього формують канали олігархів і ті самі активісти за червонець. Україна нині живе як наркоман – ловить кайф, поступово виносячи з хати все що ще можна продати. Реформи тут насправді нікому не потрібні.
Власне, а чому я дивуюся? Я ж жив серед цих людей багато років. Я ж працював серед них. Я ж бачив як ці люди крадуть електроди та кольорові метали – і не замислюються, що цим гроблять підприємство з якого самі годуються. Я ж бачив як у серпні 2014 р. цілий потяг їхав з Харкова у вже окупований Крим – у морьку плескатися. І всі розмови навколо були – чи всі документи взяли, чи пропустять росіяни? Уявляєте собі? Ми з товаришем їхали захищати країну від ворога, а весь вагон – до того самого ворога. На сонечку смажитися. Чому я дивуюся?
Жити з цим страшно. Але жити треба. Саме тут, якщо нам взагалі потрібна власна країна. Жити треба тому що одного дня, всі міни уповільненої дії закладені зараз – вибухнуть. Стане дуже-дуже погано. І тоді більшість швидко поставить два питання: «Як це сталося?» і «Що нам робити?» І тоді станемо потрібні ми – люди які на обидва питання дадуть чіткі відповіді. Які очолять і виведуть. Як у травні 2014 р. коли Петра Порошенка обрали в один тур.
Це станеться значно швидше ніж нам здається. Готовим треба бути завжди.