Упродовж минулої доби, 1 грудня, з боку російсько-окупаційних військ зафіксовано 4 порушення режиму припинення вогню, 1 з яких із застосуванням забороненого Мінськими домовленостями озброєння.
Про це повідомляє пресцентр ОС у фейсбуці.
В напрямку Авдіївки окупанти вели вогонь зі станкових протитанкових гранатометів та великокаліберних кулеметів.
Ворог здійснив дистанційне мінування ПОМ-2 околиць населеного пункту Мар’їнка, внаслідок чого дістала поранення цивільна особа.
В районі Шумів російські найманці здійснили обстріл з мінометів калібру 120 мм, ручних протитанкових гранатометів та стрілецької зброї.
В бік Новотроїцького противник відкривав вогонь зі стрілецької зброї.
«Внаслідок ворожих дій один військовослужбовець зазнав поранення, несумісне з життям.
Командування та особовий склад Об’єднаних сил висловлює щирі співчуття рідним та близьким героя, який загинув за Україну», — повідомили у штабі.
P.S. Загиблі Герої листопада 2021
- Сергій Валерійович Єлисєєв (позивний Лютий) народився 17.01.1990 року. Мешкав у Дніпрі.
Бойовий шлях чоловік розпочав 2015 року, коли його було мобілізовано до лав 93-ї ОМБр, потім він підписав із бригадою контракт. Демобілізувавшись, Лютий довго серед цивільного життя не перебував, й тому у січні 2019 року уклав новий контракт із Збройними Силами України.
Усередині кожної людини містяться дві сили: добра та зла, які намагаються встановити контроль над душею та поведінкою, і кожна людина сама вирішує, який бік їй обрати. Сергій Валерійович не вагався. Ще з дитинства він запам’ятався рідним та знайомим своєю добротою та харизмою, відповідальністю та рішучістю, тому люди одразу бачили, хто перед ними, відчуваючи, що йому можна довіряти, що він не збреше, не обдурить, не пройде повз. Його любили, і цю любов він цілковито заслужив.
У лютому 2016 року у нього народився син, ось тоді він й узяв собі позивний – назву щасливого для нього місяця, адже палко любив свою дитину, мріяв крок за кроком бачити, як той перетворюється на справжнього чоловіка. На жаль, п’ять років по тому ці мрії вбила війна.
Сержант, командир бойової машини — командир відділення 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади.
Загинув 2 листопада вночі в районі села Павлопіль Волноваського району Донецької області внаслідок смертельного кульового поранення, завданого російським снайпером.
Похований 5 листопада на Алеї Героїв Краснопільського кладовища у Дніпрі. У нього залишилися батьки, дружина та син.
- Віталій Миколайович Павлисько (позивний Охотнік) народився 29.11.1973 року у місті Яворів Львівської області.
Призваний за мобілізацією 18.03.2015 року Яворівським РВК, служив у 24-й ОМБр, після чого підписав контракт з тим самим підрозділом, який не полишав до своєї загибелі.
Головний сержант, сержант із матеріального забезпечення 7-ї роти 3-го батальйону 24-ї окремої механізованої бригади.
Інтернет-видання Новини.LIVE у своєму розлогому матеріалі про Віталія Павлиська зазначає: «…Солдат 24 бригади з не менш цікавим та в дечому суміжним прізвиськом Звіробій згадує, що його старшина мав величезну пристрасть до полювання.
«Віталій був, як Кулібін. Дуже полюбляв майструвати, видумувати щось, практикуватись із різною зброєю. Він мав у тому великий досвід. Дуже любив полювати. Справжня гроза зайців та фазанів. Через то й отримав своє псевдо. Мав тут свою рушницю з якою неодноразово виходив на полювання. Любив навіть просто походити з рушницею на природі. Зайчиків і фазанів тут зараз тьма. Шкода, що кабанчика не встиг спіймати. Уже й на слід вийшов, але не встиг», – говорить побратим Охотніка.
Він також додав, що Віталій був досить нетиповим командиром та вирізнявся сміливістю й професіоналізмом.
«Віталій – дуже добра й позитивна людина. По ньому й не скажеш, що старшина. Він завжди й усюди був зі своєю ротою. З його смертю наш колектив, наче втратив батька. Все, що було в роті, він беріг і примножував. Його солдати постійно були гарно вдягнені, ситі й мали повний боєзапас. Загалом він сильно переймався життям солдатів. Ну а бився вже, як лев. Вів вогонь по противнику, доки не змусить того замовчати. Миколайович – то справжній воїн: без страху та завжди на вістрі. Так, як він працював із вибухотехнікою, не кожному дано. Він старанно виконував свою роботу: захищав Україну від нечисті», – доповнив Звіробій.
Про феноменальні здібності Віталія Павлиська в роботі з вибуховими речовинами, які рятували життя українських воїнів, розповів побратим чоловіка та близький товариш по службі Роман Пробій.
«Ліпшого воїна, ліпшого підривника, ліпшого розвідника, ліпшого спеціаліста за весь час моєї служби у 24 бригаді я не зустрічав. За цим чоловіком тягнулись усі, а мої слова може підтвердити кожен. Віталій врятував мені життя. В нас була позиція під селом Оріхове Луганської області. Ми постійно ходили в так звану розвідку. Нам доводилось знімати сепарські розтяжки та ставити свої. Був такий момент, коли, вертаючись на наші позиції, Віталій різко підбіг до мене й несподівано вхопив за спину. Як виявилось, в десяти сантиметрах від мене, на рівні грудей розташовувалась ворожа розтяжка», – говорить солдат.
Також Роман Пробій розповів, що свого часу Віталій зазнав тяжких поранень та з 2017 року служив із декількома уламками в спині.
«У 2017 році він сам підірвався на розтяжці. Там була «обманка». Коли Віталій знешкодив один заряд вибухівки, то різко спрацював інший, що був ретельно захований. Більшість уламків прийшлись на спину. Йому робили операцію, але багато з них не могли витягнути, бо у Львові просто не було потрібної техніки. Йому пропонували їхати в Київ, де спеціальний апарат із магнітом міг вилучити ті уламки, та отримати групу. Але він відмовився, адже хотів служити. Я неодноразово говорив йому, що той має, за рекомендацією лікарів, бути в частині. Віталій завжди відповідав, що не може, бо має опікуватися новачками», – розповів Роман Пробій.
За його ж словами, слава про майстерність Віталія Павлиська поширилась настільки, що у найбільш «гарячі» фронтові часи до нього зверталися розвідники, аби він допоміг у розмінуванні певних територій.
Про добру вдачу військовика говорять і його сусіди з Яворова.
«Коли почалася війна, Віталій призвався добровольцем до ЗСУ. Якось у спілкуванні з ним казав, що на війні страшно, ворог постійно бомбить. Але навіть після тяжкого поранення він знову повернувся на службу, бо не міг залишитися вдома, адже на фронті залишилися побратими. Віталій був справжнім козаком, дуже любив службу. І це вже не мої слова. Так говорила його теща. Вона постійно казала, що її зять – це справжній воїн-козак», – повідомив Олександр Гудошніков.»
Загинув 7 листопада о 14.05 в районі села Новозванівка Попаснянського району Луганської області від смертельного осколкового поранення, що зазнав під час обстрілу позицій ЗСУ російськими військами зі 120-мм мінометів.
Похований 11 листопада у Яворові. У нього залишилися батьки, дружина, син та донька.
- Руслан Халилович Прусов народився 02.01.1977 року у місті Болград Одеської області. Мешкав у Миколаєві.
Починаючи з 2002 року перебував на службі у лавах ЗСУ, пройшов пекло 2014-15 років, під час оборони Донецького аеропорту командував 2-м батальйоном бригади.
Підполковник, заступник командира бригади з повітряно-десантної підготовки 79-ї окремої десантно-штурмової бригади.
Загинув 12 листопада в районі села Нижньотепле Станично-Луганського району Луганської області внаслідок смертельних поранень, що дістав під час підриву автівки на невстановленому вибуховому пристрої.
Похований 14 листопада на Алеї Слави Мішковського кладовища Миколаєва. У нього залишилися дружина та донька.
- Вадим Вікторович Федосєєв народився 01.10.1970 року у селі Бурилове Кривоозерського району Миколаївської області. Мешкав у Миколаєві.
Він став військовим у 1992 році, спочатку розпочинав барабанщиком у військовому оркестрі, згодом став старшиною. 2009 року Вадим Вікторович отримав військову пенсію, проте залишився працювати у рідному підрозділі.
У березні 2014 року його було призвано за мобілізацією, а згодом він підписав контракт.
Майстер-сержант, командир ремонтного взводу ремонтної роти 79-ї окремої десантно-штурмової бригади.
Загинув 12 листопада в районі села Нижньотепле Станично-Луганського району Луганської області внаслідок смертельних поранень, що дістав під час підриву автівки на невстановленому вибуховому пристрої.
Похований 14 листопада на Алеї Слави Мішковського кладовища Миколаєва. У нього залишилися дружина та син.
- Уберт Валерійович Мрачковський народився 12.07.1988 року у Хмельницькому.
2004 року він закінчив середню загальноосвітню школу №18, а за два роки його було призвано на строкову службу, яку він проходив у лавах десантників 80-ї окремої аеромобільної (на той час) бригади, у якій прослужив з 2006 по 2010 роки, підписавши контракт після строкової.
Мати Уберта Валерійовича померла 2008 року, батько відійшов у засвіти у 2017-му, тому для нього та брата рідною матір’ю стала тітка, яка опікувалася хлопцями, немов рідними, замінивши їм померлу мати. Після повернення до Хмельницького, Уберт пройшов снайперські курси, перекваліфікувавшись з десантника на снайпера.
У квітні 2014 року його було призвано за мобілізацією, він потрапив до лав 51-ї окремої механізованої бригади, де обіймав посаду снайпера. У складі бригади чоловік брав участь у боях в районах Мар’їнки, Пісків, Савур-Могили, де зазнав поранення, проте після лікування повернувся на фронт.
Після розформування 51-ї ОМБр Уберт Валерійович перейшов до 128-ї окремо гірсько-піхотної (на той час) бригади, брав участь у важких боях за Дебальцеве, де також дістав поранення. Інтернет-видання VATRA у червні цього року оприлюднило невеличкий матеріал про Уберта, у якому описаний період Дебальцевської операції: «Також боєць згадав про найбільш інтенсивний бій в селі біля Дебальцевого:
«Бій тривав десь годин 6. Ми в’їжджали в село на БМП, по нам одразу відкрили вогонь з крупнокаліберного кулемета. Ми десантувалися, відповзли та відкрили вогонь у відповідь. Коли сепари хотіли вибити сусідню вулицю, ми вступили в бій. Потім підключилася артилерія, яка з четвертого пострілу знищила ДРГ (диверсійно-розвідувальну групу) противника.»
Захисник мав не одне поранення. Найсерйозніше отримав при виході з Дебальцевого, коли затягував пораненого на БТР. Ворожий ручний протитанковий гранатомет поцілив в броню машини і осколок розірвав легеню бійця». Повний текст можна почитати тут .
2015 року Уберт Валерійович був призваний до 3-го окремого полку сил спеціального призначення, наступного року підписав із ним контракт, а опісля смерті батька перевівся до 8-го окремого полку СпП до Хмельницького.
Старший солдат, старший розвідник-снайпер 8-го окремого полку сил спеціального призначення Сил спеціальних операцій ЗС України.
Загинув 19 листопада у зоні проведення Операції Об’єднаних Сил у Луганській області внаслідок смертельного кульового поранення, що дістав під час обстрілу позицій ЗСУ російськими військами.
Похований 22 листопада на Алеї Слави кладовища мікрорайону Ракове у Хмельницькому. У нього залишилися брат, дружина та двоє дітей.
Указом Президента № 590/2021 від 21.11.2021 «За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, зразкове виконання військового обов’язку» нагороджений орденом «За мужність» ІІ ступеня (посмертно).
- Алхаслі Алі Наіб огли народився 22.01.1992 року у місті Баку (Азейбарджан). Мешкав у Харкові.
До служби в армії він активно займався спортом, зокрема бойовими мистецтвами, брав участь у змаганнях зі змішаних єдиноборств, провів на рингу 14 поєдинків, з яких виграв 13.
28.05.2018 року призваний за трирічним контрактом Харківським ОВК. Після закінчення контракту 29.05.2021 року підписав новий контракт на рік.
Старший солдат, старший оператор 2-го відділення протитанкового взводу роти вогневої підтримки мотопіхотного батальйону 54-ї окремої механізованої бригади.
26 листопада о 15.50 в районі села Новомихайлівка Мар’їнського району Донецької області, під час обстрілу позицій ЗСУ зі стрілецької зброї, чоловік зазнав важкого кульового поранення, о 16.15 було розпочато евакуацію до медичної роти, під час якої він помер.
Прощання із загиблим військовослужбовцем відбулося 30 листопада у Харкові. У нього залишилася мати, яка мешкає у Баку.