Український Калігула

133

Кілька днів тому на 28-му Каїрському міжнародному фестивалі експериментального театру CIFET спектакль Харківського театру імені Тараса Шевченка «Калігула» за п’єсою Альбера Камю отримав одразу кілька головних призів – і це вже не перший такий успіх українського театру в одній із країн, жителі якої знають, що таке безумство авторитарної влади на власному сумному досвіді, народжуються, живуть і помирають у декораціях божевілля, що лише імітують прогрес чергуванням портретів у кабінетах чиновників.

А самі портрети то підносяться над натовпами, то зникають під ногам співвітчизників залежно від того, наскільки вдається приборкати чи спрямувати у потрібний бік хвилю народного гніву. І так, тут можна задуматися до яких аберацій свідомості призводить абсолютна влада, не тільки того, хто править, а й того, хто підпорядковується цій владі, і того, хто проти неї бунтує.

Камю писав свого «Калігулу», звичайно ж, не про римського імператора, який давно вже перетворився для нас на літературну легенду, а не залишився одним із прикладів політичної жорстокості. Перед очима французького письменника були практики більшовизму та нацизму. Його Європа була хворою і потворною, це була Європа агресивних стадіонів, що вітали своїх вождів й ревіли гасла ненависті. Калігула міг насмішкувато заявити, що зробить свого улюбленого коня сенатором. У епоху Гітлера та Сталіна сенати складалися виключно з коней, яких час від часу відправляли на бійню. Не кінь був винятком, винятком була поява у владі людини – і такий сюжет був сприятливим матеріалом для будь-якої фантасмагорії.

Як, втім, сприятливим матеріалом для фантасмагорії є наш час. Хіба випадково, що вистава, якій аплодують у Каїрі чи Лахорі, поставлена ​​саме у Харкові – місті, жителі якого неодноразово доводили, що готові залюбки обрати президентом своєї країни улюбленого коня олігархічних «імператорів», а на чолі самого Харкова поставити вже померлу людину. А хіба битва за харківський трон, у якій головним завданням претендента було довести, що щойно обраний мером мрець ставився до нього краще, ніж до конкурента – не фантасмагорія, не сутінки свідомості, не свідчення розкладання суспільства за давньоримським сценарієм – за відсутності, втім, самого Стародавнього Риму?

Тому, можливо, це й єгипетський Калігула – чи пакистанський, але насамперед наш. Рідний. Невипадково дія харківського спектаклю проходить не у імператорському палаці, а у психіатричній лікарні, персонал якої майстерно переконує головного героя – нове обличчя в установі – що він і є всесильний римський правитель. І це переконання виявляється згубним для пацієнта. Немає жодних сумнівів, що навіть у психіатричній лікарні абсолютна влада призводить до тих самих сумних наслідків, що і в палаці, і в президентській резиденції – навіть із врівноваженої людини вона робить монстра, а божевілля вдесятеряє. І що ж глядачі бачать у фіналі – після всіх цих оргій, безглуздих монологів, масових страт, після всього цього процесу «законотворчості» у турборежимі, який нам самим добре знайомий за останніми роками щоденної ганьби?

Вони бачать клоуна. Вони бачать, що хвора людина, яку треба було врятувати, стала гримасливим паяцем – і, скажіть мені, чий це портрет?

Авторам вистави хотілося вірити, що влада перетворює Калігулу на клоуна. Я впевнений у зворотному – що необмежена влада перетворює клоуна на Калігулу.

Віталій Портников

 

Поделиться:
Загрузка...