Ми якось так досі завжди говорили, що Польща наш союзник, що Польща наш адвокат перед Європейським Союзом. Але все те, панове, говорення.
Польща завжди чигала на нас. І подивіться в історію, коли Україна була в боротьбі східним ворогом, і немає значення, чи татарський і турецькі орди, чи це дика московщина, але Польща готова була нам завжди нанести удар ножем в спину. І так є сьогодні.
Нараз сьогодні поляки згадали про Волинь, нараз сьогодні поляки хочуть, щоби світ визнав, що події на Волині в 43 році, це геноцид польського народу.
А поляки забули Пацифікацію 1930 року? Тих битих, катованих людей, нищення українських культурних, політичних інституцій. А вони забули, що 37-38 роках на Холмщині, на одній Холмщині було зруйновано майже 200 церков, отак знесено з лиця землі. Поляки це забули?
Так вони це забувають. А потім, так зване осадництво, коли тих осадників привозили на Волинь, там сажали на українській землі й там вони були тим форпостом польської держави на наших українських землях. Поводили себе надзвичайно погано, я б сказав по-звірське з місцевим українським населенням.
І все це спричинилось до того, що цей народний гнів прорвався. Ми не були першими, поляки першими почали нищити українських активістів, спочатку, а потім і українські села. А потім, як боротьба вже розгорнулася, то ясно що сталося. Поляки тої боротьби не витримали, ми тут на українських землях перемогли й ми довели, що ніхто не буде розпоряджатися в нас на Україні, ні Москва, ні Берлін, ні Варшава. Ми український народ будемо розпоряджатися на українській землі своєю не тільки територією, але зі своєю долею. І власне ця боротьба привела до того, що сьогодні Україна є в інших межах чим була радянська Україна до 39-го року. Західноукраїнські землі, Галичина, Волинь належать до України, як то і по праву належиться.
І сьогодні в тому тяжкому часі, ми собі не повинні засліплювати очі й ми повинні дати гідну відповідь Польщі, їх зазіханням на українські території, бо за тими зойками про Волинь, про геноцид стосовно поляків, десь вирисовується мрія поляків, давня мрія поляків, вернутися до кордонів Другої Речі Посполитої 39-го року, тобто, щоб Галичина, тобто щоб Волинь, Полісся українське були частиною польської території. Щоб ми знову були ніким. І тому вони ганьблять Українську Повстанську Армію, хочуть довести, що в нас не буде майбутнього, тому що в нас не було минулого. Ми якийсь такий набрид розбійників, грабіжників, а Польща — це Польща, яка має історичну традицію.
Вони нас хочуть позбавити цієї історичної традиції. Вони забувають, що власне завдяки Українській Повстанської Армії і її боротьбі ми врешті решт відзискали нашу незалежність 1991 році. Цього не викреслити з історії й хай панове поляки не стараються. Вони все ж таки свої зуби поламають на Україні.
Але ми не повинні себе заспокоювати, ця небезпека з польського боку чигає на нас, чигає, бо то що поляки починають говорити тепер, це є приблизно те що Москва говорила два-три роки тому, перед тим, як почати агресію в Донеччині, як почати агресію в Криму.
А хіба ж не подібне звучить з вуст Варшави? Так це саме. Вони готовляться, вони готовляться щоби може навіть як визволителі, як наші союзники, прийти сюди, подати нам руку і, пробачте, і забути повернутися назад з тих земель, ну я скажу, від того народу, який вони постараються поневолити.
І знову вони будуть панами, а ми будемо, як вони завжди говорили росія, бидло. Пам’ятаємо про це, не забуваємо! Це пересторога.
Але ми повинні завжди пам’ятати Польща…Польща, яка не хоче згадати ті кривди, які нам робила, але згадує про нібито кривди, які зробили ми їм. Або взаємне забуття, тоді можлива якась співпраця, можливе якесь порозуміння. Або інакше буде те, що не раз вже було, ми знов станемо напрів з Варшавою, так само як стоїмо тепер з Москвою. Нам не вперше.
Я впевнений ми вистоїмо в цій боротьбі. Але ми повинні не забувати минулого, бо забуття минулого свідчить про це, що народ, який забуває своє минуле, немає свого майбутнього!
Стенограма промови Юрія Шухевича
https://www.facebook.com/share/v/SJ2if95FJx2Q1mXQ/