Тіні забутих учених

Непроста картинка

— Час від часу я роблю якісь візуалізації, і мене це зацікавило, — пояснює Олексій Ігнатенко, чому долучився до проєкту. — До того ж є особистий інтерес. Бабуся моєї дружини навчалася в аспірантурі в науковця-генетика. Це було не в Україні, а в Молдові, але тенденції ж спільні. На той момент, коли генетиків почали громити, вона вже написала дисертацію. Проте їй порадили не захищатися, щоб не потрапити під репресії. І в мене виникали питання, а скільки людей загалом навчалися, скільки з них не пішли в науку через це. Та й просто банально хотілося зрозуміти, яким був середній вік науковців або яке співвідношення чоловіків і жінок. Проте виявилося, що вся ця інформація десь захована й конкретних цифр немає.

Тож щоб відповісти навіть на найпростіші питання, треба було отримати базу даних. Так три томи перетворились на 3156 рядків. А ці рядки — на 2372 прізвища. Паралельно тривала робота з архівами, онлайн-енциклопедіями, аби пролити світло на долі маловідомих особистостей. Зрештою команда отримала першу чернетку бази науковців ВУАН/АН УРСР з 1918-го по 1937 рік.

Рік народження та смерті, стать, ступінь, посада — на основі цих даних Олексій Ігнатенко зробив перші візуалізації. Приміром, гендерний склад виявився більш-менш очікуваним — четверть жінок і три четвертих чоловіків. Потім йому спало на думку спробувати взяти залежність року народження від року смерті.

— І ми побачили те, що, по-перше, дуже багато людей гинули досить молодими. Тобто була така пляма точок, зсунута праворуч. І друге — отримали чітку лінію в 1937 році. Візуалізація підсвітила саме цей момент, — каже Олексій. — І я подумав, що якщо українська наука пережила дві війни, 37 рік і, проте, показувала результати, означає, що насправді до революції, до Першої світової війни, її рівень був набагато вищий, ніж, можливо, ми зараз знаємо.

Хоч візуалізація спровокувала дуже великий інтерес, з’являлись і коментарі у стилі «це і так всі знали, що нового ви відкрили?».

— Людям показали просту картинку, і вони подумали: значить, усе просто. А ми бачимо, що це нескінченний об’єм досліджень, який треба провести, і бажано на вчора, — каже Олексій Болдирєв.

Батько п’ятилапого тритона

Одна з точок на графіку — біолог Борис Балінський. На надгробку його могили в Йоганнесбурзі напис: «Разом ми зробили багато чудесного». Киянин, син викладача історії та дослідниці біології, саме в Південній Африці він нарешті знайшов найкращі умови для розвитку наукової кар’єри. Працював у галузі ембріології, фактично започаткувавши електронно-мікроскопічні дослідження в Африці. І опублікував свою найважливішу наукову працю — підручник «Вступ до ембріології», який отримав світове визнання.

Ще в 19 років Борис Балінський здійснив експеримент під керівництвом еволюціоніста Івана Шмальгаузена в Біологічному інституті Всеукраїнської академії наук. “З пропозиції академіка І. Шмальгавзена я зробив спробу трансплантації слухового пухирця в Triton, щоб з’ясувати деякі деталі розвитку капсулі на незвичайному місці», — писав він у статті «Експериментальна індукція кінцівки». Йому вдалося виростити п’яту лапку, пересадивши зачаток вуха на бік ембріона тритона. Публікація про це вийшла в німецькому журналі «Архів Вільгельма Ру з механіки розвитку».

У 1933-му Балінський був уже професором ембріології в Київському університеті й заступником директора Інституту зоології Української академії наук. Проте у 1937-му його дружину Катерину заарештували, почалися проблеми з роботою. Далі звільнення дружини, евакуація в Харків на початку війни, переїзд в окупований Київ, хвороба і смерть Катерини, голод — зрештою еміграція із сином і матір’ю: Познань, Марбург, Тюбінген, Гайдельберг, Мюнхен, Единбург, де він працював у лабораторії засновника епігенетики Конрада Воддінгтона. Остаточно родина осіла в ПАР, де Балінський працював в Університеті Вітватерсранда. Там він багато років очолював біологічний факультет. У СРСР науковець опинився під забороною. Ще відносно недавно в Україні це прізвище знали лише окремі дослідники.

Коли Олексій Болдирєв розповідає, що спонукало його створити базу науковців ВУАН/АН УРСР, він чи не першим згадує саме це колись забуте ім’я. Каже, у всьому винна поїздка до Сінгапуру, де він дізнався про Балінського від іншого українського дослідника Володимира Коржа. Це підштовхнуло Олексія до власних історичних розвідок.

Зараз він працює над перекладом мемуарів Бориса Балінського. У спогадах науковця про життя і роботу в Києві протягом 1910–1943 років, він знайшов згадки про понад два десятки репресованих київських учених і 18 учених-емігрантів. Попри великі втрати, зауважує Олексій Болдирєв, і досі немає ані точних цифр, які могли б показати їхній масштаб, ані соціального портрету репресованих чи науковців у еміграції.

Далі пряма мова Олексія Болдирєва.

— Загальна наша ідея була зібрати всіх вчених і подивитися, кого з них репресували, кого ні, про кого ми нічого не знаємо, бо їхні імена або загубились, або навмисно стирали з пам’яті. Наразі маємо попередні цифри, які засвідчують, що частка учених, репресованих різними способами, становила понад 20 % із тих, хто є в нашій базі. Водночас до 40 % науковців — це люди, про долю яких узагалі мало що відомо, тому треба копати глибше.

Що цікаво, я працюю, зокрема, зі справами, які викладає Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. У них є фонд наркомів освіти УРСР, у якому 9 тисяч особових справ, у тому числі науковців. Я взяв майже навмання 300 справ — і по них теж виходить близько 20 % репресованих.

Звісно, є така божевільна мрія — переписати всіх учених міжвоєнного періоду й подивитися, що з ними сталося. Але це дуже велика робота. Бо, крім Академії наук, установ було повно. Це науково-дослідні кафедри, прикладні відомчі інститути, університети. Копирсаючись у цьому, я довідався, приміром, що в Києві протягом чотирьох років існував Інститут досліджень каучуку, про який мало хто знає зараз. В архіві я знайшов список його працівників, серед яких чимало репресованих. Плюс у 1930-му вийшла книжка «Наукові установи УРСР». Ми її оцифровуємо і матимемо список, у якому десь 3200 людей. Частково вони перетинаються з нашою базою, бо у виданні згадана Академія наук, але тільки частково. Думаю, що загалом йдеться про близько 10 тисяч людей, так чи інакше дотичних до науки.

Ну а далі хотілося б узяти вибірки інших соціальних груп для порівняння. Мені, наприклад, цікаво, наскільки небезпечно було обрати шлях науковця. Бо є багато узагальнень, кажуть, радянська влада знищувала вчених. Я переглянув десь 150 справ. І складається враження, що людей хапали абсолютно з різних причин, за що завгодно. Тож постає питання, а чи була якась така особлива, цілеспрямована політика проти науковців? Чи, може, просто проти всіх, хто так чи інакше висовувався? А з ученими таке буває. Адже вони хочуть зробити щось краще, ніж інші, перші у світі.

Звичайно, був спеціальний відділ Об’єднаного державного політичного управління (ОДПУ), який стежив за університетами й науковцями. Зрозуміло, що Всеукраїнську академію наук вважали осередком буржуазного націоналізму і російського шовінізму. Тому, власне, на противагу ВУАН і вибудовували систему науково-дослідних кафедр. І цікаво подивитися, як проріджували їх, бо ж там ніби були більш перевірені люди. Але ми знаємо, що проти науковців-комуністів так само відкривали справи. Я про те, що великі числа могли б дати якийсь додатковий погляд. Не знаю, чи відповідь. Бо історики скажуть, що це гуманітарна галузь. І треба все пропустити крізь себе, поки не зрозумієш, що відчували люди. Це і є вершиною реконструкції. Але подивитися на ширшу статистичну картину могло б виявитися дуже помічним.

Рибки і метелики Лева Шелюжка

Коренів у цієї історії багато. Можна було б почати, приміром, і з купленого 15 років тому атласу «Денні метелики України». Там у короткому нарисі історії дослідження лускокрилих Олексій Болдирєв уперше побачив ім’я ентомолога Лева Шелюжка.

Тоді перед ним відкрилася майже детективна історія про науковця, який вивчав метеликів, викуповував приватні колекції, розводив тропічних акваріумних рибок (у садибі Шелюжків у Києві було понад 200 акваріумів і басейнів), їздив у експедиції.

Садибу і риборозвідню радянська влада націоналізувала. Але метеликів залишили вченому. У 1933 році Шелюжко почав працювати в Зоологічному музеї Київського університету, якому й подарував свою колекцію. Вона налічувала кілька сотень тисяч екземплярів.

На початку війни науковець залишився в окупованому Києві разом з колекцією, якої так і не евакуювали. А потім так само поїхав за нею, коли німці вирішили відправити метеликів до Німеччини як трофей. На якийсь час зупинився у Кенігсберзі, але вже скоро мусив знову рушити слідом за колекцією, яку повезли далі через наступ радянських військ. Проте з метеликами він таки розлучився: кілька вагонів з колекцією загубились у дорозі й опинилися відрізаними від свого збирача і зберігача. Згодом їх знайшли й перевезли до Москви. Колекція залишалися там, аж поки її випадково не побачив ентомолог Вадим Совинський, який за допомогою орнітолога Михайла Воїнственського повернув метеликів до Києва.

Сам Лев Шелюжко в Київ не повернувся. Він жив у Мюнхені, де працював науковим співробітником Зоологічної державної колекції. Удома його ім’я не лунало й довгий час фігурувало лише на етикетках колекції.

До наукової кар’єри Лева підштовхнув його батько — Андрій Шелюжко, управитель цукрових маєтків, який заробив на цьому мільйонні статки, але «по суті був зоологом і акваріумістом». Саме так описував його у спогадах репресований російський генетик Микола Тимофєєв-Рисовський, який проводив дитинство в Шелюжків у Києві.

Андрій Іванович вкладав гроші в науку, допомагав Київському товариству природознавців. І як нещодавно з’ясував Олексій Болдирєв, 1937 року його розстріляли як німецького шпигуна.

Як це оминуло сина? Можливо, не оминуло, ми не знаємо. Тих науковців, чиї родичі потрапили під репресії, пояснює Олексій, у базі виділяють в окрему групу. Бо часто це позначалося на кар’єрі вченого та його долі.

Далі пряма мова Олексія Болдирєва.

— Так було, приміром, з уже згаданим Борисом Балінським. Він прямо не постраждав, але після доносів заарештували його дружину Катерину, яка працювала в Інституті біології та в Київському університеті. Її звинуватили в контрреволюційній діяльності і відправили в табір, де вона провела півтора року. Тоді ж, до речі, так само заарештували дружину комуніста й заступника директора з загальних питань Біологічного інституту Малашенка й коханку директора Івана Шмальгаузена. Так під контроль узяли все керівництво установи.

Сказати, що арешт дружини Балінського ніяк не відобразився на його роботі, неможливо. Він втратив кілька посад, зокрема, заступника директора Біологічного інституту, його звільнили з Київського університету. І хоча він залишався завідувачем лабораторії в інституті, але фактично сидів і боявся, чи не прийдуть по нього. Балінський не написав прямо, але це можна відчути в його спогадах.

Загалом у нашій базі ми маємо кілька градацій. По-перше, це прямі репресії — когось посадили, когось розстріляли, когось відпустили. Людину могли заарештувати, протримати один-два дні й відпустити. Проте ця інформація все одно залишалася по картотеках, які піднімали в наступній серії репресій.

Насправді у випадку з арештами ще багато незрозумілого. Приміром, я читав справу геолога Макса Фремда. Його заарештували у 1937 році за підозрою у шпигунстві «на користь однієї з іноземних держав». Я читав допити. «Зізнавайтесь, коли ви розмовляли з цим про його антирадянські погляди?» — «Я з цим не розмовляв». І так три місяці, чотири, а потім його раз і відпустили. Чому? Незрозуміло. Був такий агробіолог Володимир Ракочі, син професора Київського медичного інституту. Його теж заарештували в 1938-му, він відсидів півтора року. Спочатку зізнався в тому, що займався шкідництвом. У нього просто велетенська справа, я ще не подужав її всю. Далі суд, що небачено для подібних справ. Він виступає, відмовляється від показів. Свідки кажуть, що він ворог народу. Той знову відмовляється, його випускають. Чому? Незрозуміло.

Проте навіть після того, як науковця відпускали, його життя не було простим. Скажімо, Володимир Правдич-Немінський. У 1910 році у фізіологічній лабораторії Київського університету Святого Володимира він розпочав серію експериментів. Через три роки за їхніми результатами в німецькому журналі з’явилася стаття, у якій науковець описав новий неінвазивний метод вимірювання електричних сигналів мозку собаки. Фактично він першим зробив те, що ми знаємо як електроенцефалограму. Згодом на його роботу посилатиметься німецький психіатр Ганс Бергер, який провів аналогічний експеримент, тільки його об’єктом стала людина. Публікація німця вийшла в 1929-му, коли Правдича-Немінського заарештували за «контрреволюційну діяльність» і відправили в заслання на Північ. Тож науковець не зміг відстояти пріоритет у відкритті. Термін Бергера — ЕЕГ — увійшов у вжиток, а на здобутки українця в цій царині не зважали.

Правдич-Немінський відсидів три роки, став професором Вологодського сільгоспінституту, з якого його звільнили після доносу. Переїхав у Кіров. Знову донос — вигнали з квартири. Де він був між 1935–1939 роками, у біографії взагалі порожньо. Напевно, десь переховувався. У 1939-му з’являється в Полтаві, де викладає в сільськогосподарському інституті. Рік попрацював, звільнився. Питання, чому? Можливо, в Петрозаводську в університеті були кращі умови. Потім війна, евакуація в Саратов, де він працював у Саратовському університеті. Але в історії закладу ви не знайдете жодної згадки про це. Де він був у 1945–1948 роках, знову невідомо. І тут раптом у 1949-му вченому дають лабораторію в Москві. Тоді радянська влада, яка шукала піонерів у різних галузях науки й техніки, віднайшла і Правдича-Немінського. Мовляв, дивіться, у нас людина, яка першою у світі зробила неінвазивну електроенцефалограму. Науковцю на той час було вже 70 років. А реабілітували його, як і всіх, лише в 1989-му.

Окремо ми виділяємо науковців, яких звільнили з їхніх місць роботи. Після цього вони часто губилися, йшли працювати вчителями, більше не публікували наукових праць, тобто фактично зникали з наукового горизонту. Багато хто тікав у Росію, Центральну Азію, на Кавказ. І комусь справді вдавалося  сховатися так, комусь ні.

Частина людей пережили всі ці небезпечні моменти, частина ні, але ж багато життів забрала і Друга світова війна, голод у Києві, Харкові під час окупації. І це теж відображає наш графік. Приміром, є документ, у якому 300 науковців, культурних, мистецьких діячів просили допомоги від Київської управи в березні 1942-го. Науковиця, долю якої я досліджую, біологиня Валентина Радзимовська (одна з перших жінок-асистенток на медичному факультеті Київського університету) була серед цих людей. Брат її чоловіка, хімік Олександр Радзимовський помер у той період від голоду — віддавав свою пайку онукові.

Так само втратою для української науки стали вчені, змушені емігрувати. Висновок про них, до речі, цікавий. Я думав, що це переважно репресовані, які змогли врятуватися, або ті, у кого репресували родичів. Але поки що лише десь п’ята частина з них потрапляють в ту чи іншу групу. З іншого боку, багато малодосліджених емігрантів. Ми знаємо, що вони працювали, ми знаємо, що вони поїхали, але детальних біографій немає. Проте навіть якщо їх не зачепило репресіями, вони бачили, що відбувається, і при нагоді виїжджали. Або боялися помсти радянської влади через зв’язки з німцями, хтось прагнув знайти краще місце роботи.

Недосліджені природничники

Колись в Інститут фізіології ім. О.О. Богомольця, у якому працював Олексій Болдирєв, запросили дослідницю академічного життя 1920–1930 років Оксану Юркову з Інституту історії України. Вона читала лекцію «Академічні оповідки (нотатки з довоєнної історії Української академії наук)», і її ще довго не відпускали, закидуючи питаннями. Тоді й пролунало: «А кого більше серед репресованих — ваших гуманітаріїв чи наших природничників?». Точних даних немає, відповіла тоді науковиця. Олексій і сам перейнявся цим питанням. Власне, спроба це дізнатися — одна з причин, чому стартував нинішній проєкт.

Далі пряма мова Олексія Болдирєва.

— Зараз завдяки абсолютним числам ми бачимо, що значно більше постраждала соціогуманітарна наука. У нашій базі близько п’ятисот людей репресованих, і серед них переважають соціогуманітарні дослідники. Третину складають природничники. У праці Наталії Полонської-Василенко (історикиня, архівістка, авторка видання «Українська академія наук (нарис історії)», у 1943-му емігрувала до Німеччини. — LB.ua) згадано 250 імен, з них 50 природничників. Ми зараз маємо вже близько 150 прізвищ, тобто нам вдалося віднайти втричі більше. Річ у тому, що про багатьох ми просто нічого не знаємо.

Наприклад, у своїх спогадах Борис Балінський пише про арешт іхтіолога Георгія Шпета, який раптово зник з лабораторії на два тижні, а потім так само несподівано повернувся. Це досить відомий дослідник, він листувався з одногрупником по Київському університету Феодосієм Добржанським, який емігрував у США, батьком синтетичної теорії еволюції в Америці. Балінський розповідає, що Шпета заарештували, бо нібито його мати сховала золото. Але цей епізод не фігурує в його біографічних довідках, і ми внесли його в базу як непідтверджений документами випадок.

Одним з пояснень такої пропорції також може бути те, що соціогуманітарні установи до цього були більш вивчені. Дослідники, які займалися цим десятиліттями, зібрали багато матеріалів про своїх попередників. Тим паче, вони вміють це робити, вивчають історію своєї науки, історіографію, історію історіографії. Таку саму освіту отримують соціологи, літературознавці. А ми, природничники, не володіємо методологією дослідження. Бо для нас еталон — фізика, а це взагалі наука переважно не історична. У фізиків, що відбувається зараз, що відбувалося вчора або за 30 секунд після великого вибуху — одне й те саме.

У галузі природничих наук утворилося багато білих плям і є тільки окремі винятки. Приміром, геолог Дмитро Макаренко досліджував це питання у своїй сфері, він виявив багато репресованих і в місцевих справах, і у справах, спущених з Москви, і в Академії наук, і в практичних геологічних організаціях. Він виконав велетенську роботу і підняв із забуття кілька десятків імен. Львівський медик Ярослав Ганіткевич вивчав долі найяскравіших особистостей, зокрема, професорів Київського медичного інституту гігієністів Володимира Удовенка й Володимира Підгаєцького, лікаря Аркадія Барбара (усі вони проходили у сфабрикованій справі Спілки визволення України, їх розстріляли, Барбара і Підгаєцького — в урочищі Сандармох. — LB.ua).

Назагал науковці фігурують у різних справах. Крім відомих Спілки визволення України або Київського центру дії, було багато інших. Проте частина не популяризована, а про частину просто не вказано, що це справи, пов’язані з науковцями. Власне, мені пощастило, що я подавав запити, аби перевірити, чи є справи на знайомі мені прізвища, і так побачив, що, по суті, була організована українська «Справа лікарів». Загалом у ній проходили 50 підозрюваних. Головні «бандити» — це професор Марко Нещадименко, директор Санітарно-бактеріологічного інституту, він одним з перших вивчав дію дифтерійного токсину на організм, і професор кафедри загальної патології в Київському медичному інституті Микола Вашетко. Разом з ними постраждали багато працівників обох інститутів.

Так само забрали патолога Олексія Кронтовського. Я читав його допити. «Зізнавайтесь». — «Я готовий. Ви тільки натякніть, в чому зізнатися, і я одразу все вигадаю. І, будь ласка, записочки до інституту передавайте, бо триває серія експериментів. Мені мають вислати результати. І щоб дружина ліки приносила». Він був дуже хворий і розумів: якщо опиратиметься, то просто помре відразу. Нещадименко написав усе, що вимагали, у всьому зізнався — такого-то завербував тоді-то, такого-то тоді-то. А оскільки Вашетко був сусідом Михайла Грушевського, то взагалі все зійшлося. Бо ж була справа Українського національного центру, за якою того збиралися посадити, але все ж передумали. Сестру Вашетка, Віру, засудили, її чоловіка, офтальмолога Мар’яна Цетковського, теж. Але більшість людей відпустили, дехто навіть врятувався від повторних арештів. Але їхні кар’єри були підірвані.

Або, приміром, Павловська сесія. Тоді в Києві фактично нацькували фізіологів на патофізіологів, оголосивши патофізіологічне вчення академіка Олександра Богомольця неправильним. Після неї нікого не розстріляли й нікого не посадили. Нічого такого фізично не сталося, що можна було б відмітити точками на графіку. Але за спогадами картинка дуже-дуже погана. Приміром, член-кореспондент Академії наук, видатний патофізіолог Євген Татарінов помер саме напередодні сесії. Йому було лише 56 років. У спогадах згадують про те, що на нього тиснули, дзвонили, вимагали каятися. Тобто цей вплив математично не покажеш, але він був.

Після Мічурінської сесії (засідання Всесоюзної академії сільськогосподарських наук імені В. І. Леніна, організоване Трохимом Лисенком. – LB.ua) почали переслідувати генетиків. У нас ця тема досліджена лише частково. Хто став жертвами лисенківщини в Україні, більш-менш зрозуміло. Хто за лисенківців — не вивчають, мовляв, давайте це не чіпати. Але його наукові діти досі тут, в інститутах. Була така Ксенія Кострюкова, завкафедри біології в медінституті, яка єдина з України виступала на тій сесії з підтримкою Лисенка («народний агроном», піднесення якого почалося з нібито винайдення технології яровизації. — LB.ua) і дуже пишалася, що закрила всі кафедри генетики в усіх медичних інститутах України. І справа її живе до сьогодні. Генетику вивчають на першому курсі медичних вишів лише в курсі загальної біології. Це три-чотири заняття. Кафедри медгенетики є, але це зазвичай вже якась старша післядипломна освіта. І як наслідок, медики часто не розуміють впливу генів на захворювання, не здатні прочитати результати генетичних аналізів.

Далекі наслідки

Своїм студентам Олексій Болдирєв любить розповідати про те, що від нього до фізіолога Івана Сеченова, який започаткував фізіологічну школу на теренах Російської імперії, — фактично п’ять поколінь дослідників. Керівник Олексієвої дисертації Ярослав Шуба був учнем Платона Костюка, Костюк — Данила Воронцова, Воронцов — Миколи Введенського, який першим застосував телефонічне вислуховування електричних сигналів у нерві та м’язі. Далі Іван Сеченов. А перед ним одразу Карл Людвиг — батько всієї світової фізіології, у якого було понад 300 учнів. Тобто це така безперервна передача наукового знання від учителя до учня. І в цьому плані Олексію Болдирєву як досліднику пощастило. Але якщо ми приходимо й вирізаємо якийсь фрагмент, прибираємо з ланцюжка людину, то все обривається, каже він. І наслідки цього для напрямку можуть бути катастрофічними.

З іншого боку, вплив тих років відчувається дотепер і на особистісному рівні.

— Звідки, приміром, ця типова поведінка наукових керівників, які дотримуються установки «аби чого не сталось». Навіть якщо людині спаде на думку щось революційне, то вона має бути впевнена, що за це не отримає по голові. А краще робити те, що я роблю, за що мені вже не дали по голові. І не висовуватися, — пояснює молекулярна генетикиня Ксенія Гулак. — Особиста ініціатива дуже часто придушена.

Далі пряма мова Олексія Болдирєва.

— Я не вірю в можливість перезаснувати науку з нуля, бо бачив, як це відбувалося в Сінгапурі, в Об’єднаних Арабських Еміратах, у Саудівській Аравії. У Сінгапуру, в принципі, вийшло, але знадобилися просто нечувані гроші на дуже маленьку країну. А в Еміратах і Саудівській Аравії вдалося відтворити лише певні ознаки науки. Адже загалом наука — це таке дивне явище. З одного боку, архаїчне. Бо це якісь феодальні традиції, честь лицарських звань і якогось апостольського висвячення від учителя до учня. А з іншого боку, на цій архаїці багато що тримається. І коли люди намагаються просто взяти якісь зовнішні форми собі, то нічого з того не виходить. Оскільки наука є частиною культури, про що часто забувають.

В Україні займатися наукою було завжди дуже складно. Це і всілякі соціальні причини, і турбулентності воєнних років, і революції, репресії. І поки умовний науковець в умовній Канаді спокійно собі працював, у нас відбувалося що завгодно. Міняється лінія партії, сьогодні ми ганяємо тих, завтра ми ганяємо інших. Це, до речі, і до питання, а де ж наші нобелівські лауреати.

І навіть якщо тебе особисто не зачепило, ти бачиш, що стається з тим, хто поруч, і травмуєшся. А далі ніякої допомоги та ніякого одужання.

Загальні стосунки між науковцями й владою досі несуть відбиток тих часів. Науковці і досі бояться піти й поговорити з урядовцем, бояться влади. І це цілком реальний страх. У Європі, навпаки, учені раді, скажімо, читати лекції в якомусь там Європарламенті. А в нас якщо й запросять когось, то всі скоріше пересваряться, а чого запросили того, а не того. Бо ж Михайло Грушевський скандалив і вважав Сергія Єфремова й Агатангела Кримського двома негідниками, які хотіли робити неправильну Академію наук. А тільки він, Грушевський, знав, як правильно. І, звичайно, були кляузи на нього. Миколу Вавилова в нас зазвичай вважають нещасною жертвою, але він так само писав кляузи на опонентів. Ці патерни поведінки відтворюються знову і знову.

Наведу приклад з обладнанням. У нашому Інституті фізіології були три спектрофотометри, два з них стояли під замком. Один — у шафі, а інший люди просто не знали, як підключити до комп’ютера, але нікому не давали. І фактично всі в інституті користувалися одним. Маю гіпотезу, чому так. Можливо, вона помилкова, але мені здається, це прагнення безпеки. Тобто коли ти маєш щось, ти можеш за нього триматися й захиститися: «Я обслуговую цю лабораторію, у мене є таке обладнання. Я важливий, мене не можна звідси викинути».

Те саме обладнання використовують як спосіб боротьби з людьми. Достатньо його забрати в науковця — і він уже ніхто. І дирекція таким чином керує, відбираючи обладнання, переставляючи його в інше місце. Багато прикладів, коли вчений приходить на роботу, а його лабораторія опечатана. А чи не вкрав щось учений? І так триває місяцями. Чи це пов’язано з тим, що було колись? Мабуть, так.

І «Лист 300» 1955 року проти Трохима Лисенка теж наводить на якісь думки. Чому тільки три людини з українського академічного середовища підписали його, а в російській науці знайшлося кілька сотень сміливих? Усе ж рівень заляканості спільноти тут був набагато вищий, напевно. І в цей момент наука так само боїться держави, боїться чергового міністра-плагіатора, який усе позакриває. Нам кажуть: ви перелякані вівці. Ну, так, ми перелякані вівці, і це не на рівному місці, бо було оце, оце й оце.

Але біда в тому, що люди зараз не дуже хочуть говорити про те, як же воно було. А це необхідно, щоб прожити травму. Імовірно, усе це треба проговорити. І ті патерни поведінки, які відтворюються, варто відслідкувати і набратися сміливості, вказати на них. А сміливості не вистачає. Коли багато вчених побачать, чому їм не вистачає сміливості, тоді, можливо, щось зсунеться. Напевно, задача проєкту і в цьому теж.